Людмила провела в окупації вісім місяців — під постійними перевірками, обшуками й погрозами. Росіяни приходили в дім, лазили по сараях, попереджали: “Ти — наступна на підвал”. Її «провиною» було те, що син — військовий. 

Щодня в селі забирали людей: колишніх атовців, їхні родини, великих землевласників. Частина поверталась зламана, частина — зникала. Людмила ховалась у батька в іншому селі, бо там менше “полювали”. Її фактично врятували знайомі, прикрили від окупантів.

Вирватися вдалося лише з четвертої спроби — за гроші, у переповненому евакуаційному автобусі. На блокпостах збирали паспорти, перевіряли речі, принижували людей.

Людмила живе одним днем і каже: головне — зберегти  дітей і просто вижити.