Мені сорок років. Мешкаю в Охтирці з мамою, чоловіком і чотирма дітьми. Найменшому сину сім років. У першу ніч війни діти не спали. Потім ми до восьмого березня сиділи в погребі. Він великий. Ми занесли туди ліжко й ночували там. Виходили тільки щоб приготувати їсти.
Чоловік і свекор займалися евакуацією. Мені було страшно одній з дітьми. Особливо, коли кружляли літаки.
З восьмого березня до дев’ятого травня ми жили в селі. Там також була російська авіація, тому довелося виїхати.
Мене зворушило, коли нам додому привезли гуманітарну допомогу. Я перелякана вилізла з погреба й побачила двох хлопців. Щиро вдячна їм за допомогу.
До війни я працювала, а зараз – ні. Треба сидіти з дітьми. До того ж я перенесла операцію.
Мрію про мир. Хочеться жити, як раніше.
