Соколовська Вікторія, учениця 10 класу Наукового ліцею Житомирської політехніки

Вчителі, що надихнули на написання есе - Лознюк Анжела Леонідівна, Боровська-Карандюк Ірина Анатоліївна

Війна. Моя історія

Вірш «Війна»

Двадцять четвертого лютого

Року дві тисячі двадцять другого

Почалась повномасштабна війна в Україні,

Що змінила життя в кожній родині.

Українці прокинулись о п’ятій ранку,

На тривожному холодному світанку.

У небі з’явилась військова авіація,

Стратегічних об’єктів почалась руйнація.

Страх був присутній у кожній хатині,

Лунали вибухи по всій країні.

Це була жахлива ситуація,

Що розпочала новий етап життя української нації.

Та сьогодні ми продовжуємо жити,

Намагаємося нашу Батьківщину захистити.

Збройні Сили України мужньо землю боронять,

А народ український дає кошти на зброю.

Діти в ліцеях вивчають історію України,

А молодь формує націю вільної країни.

Кожен допомагає, як може…

Усі вірять, що Україна переможе!

Війна... Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року сталося величезне лихо - повномасштабне вторгнення в Україну. 

Мені було чотирнадцять, це саме ті роки життя, коли з’являються думки: «Куди сходити з подругою?» або «Чи варто мені пофарбувати волосся?»... Та, як виявилось, це не найголовніші питання в житті.

Двадцять четверте лютого  дві тисячі двадцять другий рік… П’ята година ранку… Була темна ніч, я спала…Я  пам’ятаю, що бачила сон про школу та однокласників, але прокинулась від вибуху. Відразу прибігла  налякана мама в мою кімнату зі словами: «Доню, почалася війна».

Моє серце калатало, а мозок намагався переконати його, що все добре, вигадуючи різні виправдання почутому звуку. Нічого подібного… Через хвилину був другий вибух, а потім третій… Паніка… Мозок намагався зрозуміти, а серце не вірило. На той момент я ще не усвідомлювала, що насправді почалась війна.

Того ж дня вся моя родина з домашніми улюбленцями переїхала в село. Перші дні повномасштабного вторгнення…Телевізор з новинами увімкнутий цілодобово. Саме тоді прийшло болюче усвідомлення того, що це справді війна…

Над будинком літали бомбардувальники, а я відчувала постійний страх. Уперше за чотирнадцять років у мене виникло таке величезне бажання жити. Мені було сумно та боляче від думки, що я можу померти в такому ранньому віці.

Хотілось сховатись, забитись у далекий куточок, аби вижити, але це повна безвихідь, адже втекти від ракети неможливо... Відчувала безпорадність та шалений страх... А також виникав жаль за те, як я прожила своє життя, за те, скільки  всього я ще не зробила... Неймовірний страх, розпач...

Саме так я почала усвідомлювала реалії сьогодення. Фактично тоді, коли відчула страх смерті, коли зрозуміла, що це не просто ситуація в нашій країні, коли десь там відбуваються бої, вибухи, руйнуються будівлі… А що це все стосується й мене, що це недалеко…

Війна суттєво вплинула на життя нашої родини. Сталось багато подій, про які раніше ми навіть не могли й думати… Життя ніби поділилось на дві частини: до війни та під час неї. Усією родиною з нетерпінням очікуємо та намагаємось наближати третій етап - життя після нашої перемоги.

Моє життя, як і кожного українця, кардинально змінилось з початком повномасштабного вторгнення. Усе немов би перевернулось з ніг на голову. Змінились цінності, мрії, думки.

Тяжким ударом стала розлука з татом та родичами, але я українка, тож маю бути сильною і незламною. Тому сьогодні, попри тривоги, я навчаюсь, розвиваюсь та намагаюсь допомагати ЗСУ.