Поцешук Маргарита, 9 клас
Рівненський ліцей №19 Рівненської міської ради
Вчитель, що надихнув на написання есе: Остафієва Євгенія Миколаївна
ВІЙНА. МОЯ ІСТОРІЯ
Давно мені наснилася війна, коли в країні ще було тихо. А потім вдруге уві сні прийшла вона – я і подумати не могла, що буде лихо. Хоч часто сняться віщі сни, але такого я не сподівалась, що не діждемо ми щасливої весни... О Боже! Ну, чому ж усе так сталось?!
ійна… Це люте, страшне слово чорного кольору, яке наскрізь залите кров’ю. Війна – це історія жахів та болю, страждань і невідомого майбутнього. Вона – це щось неприродне, жорстоке, божевільне. Клята війна враз перекреслила все моє життя, мрії, задуми та сподівання. Ще не так давно я посміхалась, раділа життю, мала багато друзів, планів на майбутнє. Але в один момент все змінилося…
Мені 15 років, а я вже вдруге зустрічаю війну на своєму шляху. У квітні 2014 року незваною гостею вона тихо підкралася до моєї мальовничої та квітучої країни. Тоді вперше відчула, що таке справжній страх.
Я пам’ятаю, як завмирало моє серце, коли чула вночі гуркіт проїжджаючих танків та свист мін над головою. За той час, ми звикли до моторошного внутрішнього стану. І кожного разу, коли наступала така жадана тиша, чомусь ставало боязко та лячно. Але, незважаючи ні на що, ми намагалися жити звичайним життям. Здавалося, що всі тяжкі випробування вже зустрілися на нашому шляху. Ми навчилися жити з цим та виживати тоді, як всі інші регіони жили звичайним життям. Я багато разів себе питала, чому повинна пройти через війну. Не розуміла, кому і для чого це потрібно. Відповіді не було.
Жити в постійній тривозі було важко, тому я із батьками та двома меншими братиками переїхали з Донеччини на Рівненщину. Тут знайшла нових друзів, знайомих. Здавалось, життя набуло нових барв.
Але одного похмурого ранку 24 лютого 2022 року війна вдруге увірвалась у наше життя. ЇЇ обличчя змінилося: кровожерна, підла, жорстока, варварська, бездушна.
Мертвими кроками йшла вона по моїй країні, забираючи почуття безпеки й спокою та залишаючи за собою тільки смерть та руйнування. І знову мене охопив страх, біль. Без води та їжі, тепла та світла, ховаючись від постійних обстрілів, мені доводилось перебувати в підвальному приміщенні школи разом із іншими жителями міста. За цей проміжок часу ми змогли переглянути свої принципи та ідеали, зрозуміти і визначити сенс, мету людського життя. Кожного разу, коли чула вибухи, я плакала, боялась за членів своєї родини. Страх, який пізнали люди під час війни, не можна порівняти зі звичайними страхами. Він з’являється раптово. І як важка пітьма наповнює тебе з середини та паралізує волю та відчуття. Я знаю, як звучить вибух, коли ракета вагою 500 кілограмів падає на будівлю. І саме це довелося мені пережити. Завдяки Богу та нашим воїнам я жива. Сьогодні ціную життя і безпеку набагато більше.
Почуття тривожності ще залишалися зі мною, хоча зараз перебуваю в більш безпечному місці. Моя душа болить та розривається на шматки від звісток, які приходять з мого рідного міста, яке нині знаходиться під окупацією. Але я радію, тому що наші захисники, герої – найхоробріші воїни у світі, які щодня показують свою силу, мужність, стійкість та волю. Вони впевнено крокують до перемоги. Серце наповнюється болем та жалем через те, що солдати та прості люди не повертаються до своїх родин, а їхні душі відлітають у засвіти. Ми не здаємось, стоїмо за Україну. Наша нація не зламається, бо ми маємо найсильнішу зброю – любов до нашої рідної землі. Я – українка, частинка нації.
Наша поранена країна обов’язково підніметься з руїн, розправить широко свої крила та полетить вільним птахом у щасливе майбуття. Вірю, що настане Перемога, найжаданіша з усіх перемог, бо із неба прийде нам підмога і поборемо ненависних мерзот.
Ми схиляємо голови у шані, на колінах стоїмо усі, перед пам’яттю за нашими синами, перед жертвами страшенної війни.