Ушакова Наталія, вчитель, Гаврилівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Каланчацької селищної ради Херсонської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

2022-й… Лютий… 24-те… Для покоління сучасних українців ця дата стала «чорною» в історії новітньої України. Мало хто очікував підступного «ножа в спину» у вигляді повномасштабного вторгнення від нашої стереотипної «старшої сестри»… Навіть я, прокинувшись від вранішнього неочікуваного дзвінка від своєї однокласниці-односельчанки, яка збентеженим голосом повідомила шокуючу новину: «Почалась війна!», не одразу зрозуміла, що й до чого, бо за вікном ніби було все спокійно й тихо, просто наставав черговий буденний ранок.

Далі вже був дзвінок від сестри, батькам зателефонували родичі… Згадую, як почала в якомусь безпам’ятстві збирати «тривожну валізку», про яку напередодні неодноразово говорили і по ТВ, і на роботі.

Але хто ж тоді думав, що вона і справді знадобиться?! Від розгубленості й безпорадності перше, що почала пакувати – це свій «генетичний код нації»: вишиванку, «Кобзар» та невеличкі ікони. А далі згрібала все, що траплялося під руки і на очі… Тривожність наростала…

Спочатку «пощастило» -- через наше мальовниче село, яке знаходиться в Таврійському краї і розташоване на чорноморському узбережжі, війна «не крокувала»: ні техніка не йшла, ні формувань озброєних військових не було, ні вибухів, ні руйнувань, ні жертв…

Але було страшно від тої невідомості, яка панувала скрізь. Пам’ятаю лише той моторошний гул від клятої спецтехніки та авіації!

Паніка підкорювала свідомість від того, що всього цього не було видно на горизонті, а було чутно лише гул, який і досі інколи повертає мене в той момент. За декілька годин усе стихло: збройна агресія покрокувала далі, вглиб нашої області – «брати» Херсон. А далі настала така мертва тиша, від якої шуміло у вухах.

Я пішла до моря, сіла на лавці й, жадібно вловлюючи повну відсутність навколишніх децибелів, думала: «Боже, невже ця тиша остання?».

За декілька днів уже так спокійно не було: зранку нас підняв на ноги новий гул – через наш морський залив на мінімальній зниженості до поверхні води майже безкінечною колоною пролітали ворожі гвинтокрили. Усі ті «кусючі стрекози» летіли бомбити Херсон, Миколаїв, Одесу…

Так потім майже щодня ми чули ревіння моторів винищувачів та бачили в небі сліди від реактивних ракет, які вороги запускали з Криму на знищення наших південних міст і сіл...

Почалося затяжне життя в окупації: майже тотальна ізоляція від навколишнього світу, дефіцит хліба та харчів, відключення мобільного зв’язку, виникнення психологічного поділу оточуючих на «своїх» (проукраїнських) і «чужих» (тих, хто «за русню»), повна невідомість і невпевненість у завтрашньому дні. Мені здавалося, що навіть сонце уже не світило так, як раніше, навіть власне подвір’я було якимсь уже чужим – не було відчуття вольності.

Пригадую, як, поглянувши з вікна на свій будинок, сад-город і море, я запитала в неньки: «Ма, хто ми є: іще Україна чи вже росія?». На це питання відповіді в неї так і не знайшлося…

Страшно визнавати, але згодом люди якось пристосувалися і майже звикли до війни навколо, адже життя триває! Потроху призвичаїлися і до своїх буденних сільських справ. Лише неочікувані «заїзди» так званих «гостей на    Z-тках» перевертали дійсність та викликали приступи панічної атаки! Деякі односельці не змогли змиритися з цим становищем і почали поступово виїжджати подалі від війни – хто за кордон, хто на підконтрольну територію України. Інколи я з найближчими родичами і друзями теж розмірковували над виїздом.

Але відразу ж поставали найболючіші питання: «Як можна покинути свій рідний і насиджений куточок маленької батьківщини?», «Що там, на волі й мирній території, буде далі зі мною?», «Невже війна назавжди і я вже ніколи не повернусь додому?»…

Так моє життя в окупації тривало пів року. До певного «але», до певної дати. Це день, як і в більшості людей, багатьох ВПО-шників, поділив життя на «до» і «після». Коли все життя, думки і справи полетіли шкереберть! А далі був 4-денний полон – мене з сім’єю та односельцями тримали в камерах у районному відділку поліції, вели допити, експлуатували нашу працю, змушували вивчити і виконувати ворожий гімн, морально принижували, деяким із нас завдавали фізичної шкоди… Весь той жах не забудеться ніколи!

А для мене той день закарбувався в пам’яті ще й тим, що нас полонили й везли в автозаку росгвардії саме в мій День янгола-охоронця – ось така іронія долі!

Тому одразу ж після нашого звільнення з тих місць питання про виїзд подалі звідти уже явно не ховалося десь там у свідомості, а постало гостро, адже йшлося про загрозу для життя! Збирати необхідні речі, перефотографовувати на згадку світлини з альбомів і робити нові про свою хату, двір, вулицю, а ще бачити сльози батьків та сусідів і покидати рідну домівку – найскладніше, що я коли-небудь робила!

Перевізник, повна машина з речами, я з сім’єю сестри, рідні херсонські степові пейзажі, безкінечні блокпости, ворожа форма та неприємні обличчя військових, постійна перевірка документів, заправна станція, Василівка, сіра буферна зона з розбомбленим селом, блок-пост з народною назвою «тарілка НЛО», вервечка з автомобілів, яка згодом на трасі перетворилася на автоколону – і ми вільні!

Першим нас привітав військовий, зустрівши вже на підконтрольній території усталеним гаслом: «Слава Україні!». Традиційна відповідь була емоційно-сльозливою, не стрималися навіть чоловіки…

Саме так за добу ми подолали свій шлях до волі та ось уже 2,5 роки носимо нове для себе неприємне й зовсім не почесне «звання» -- переселенці. І як би не прикро це звучало, але тепер кожен із нас чужі орендовані будинки називає вже своїм «домом».

Наближається 1000-й день війни… За цей час було почуто мільйони тривог, втрачено незчисленну кількість безневинних життів, зруйновано ворогом тисячі об’єктів  інфраструктури різного типу, знищено чимало окупантів, відбито у ворога сотні кілометрів нашої території…

Але чим далі триває війна, тим частіше в думках виринають питання: «Чи закінчиться взагалі ця війна?», «Чи ступлю я ще колись на свою рідну херсонську землю?», «Чи дочекаються нас рідні?».

На жаль, ці питання тепер стали риторичними і відповіді на них знає, мабуть, лише небесна канцелярія…