Ми прокинулись, чоловік зателефонував і сказав: "Війна почалась". Ми почули за містом вибухи. Їх було чути в центрі міста. Ми в центральному районі жили. 

Ми виїхали на третій день з чоловіком і донькою. Поки ми були, три дні, готували підвали. Зносили туди крісла, столи, свічки. Але нам там не вдалось заховатися. Це застав мій брат. Він зі Східного району переїхав у нашу квартиру, і вони там були до 28 березня. У нашому будинку, в нашому підвалі. 

Мене шокувало те, що мого брата з родиною "евакуювали" в Таганрог. В Україну взагалі було неможливо вибратись.

Вони вже самі з Таганрога через усю росію вибирались на Польщу. До того, як вони дізнались, що їх хочуть відправити кудись в глибинку росії, вони вирішили вже самі вибиратись.

Ми не стикнулись з гуманітарною катастрофою, але мій брат, який залишився в Маріуполі, мав проблеми з водою, їжі у них було мінімум. Доводилось їм обмінюватися з іншими мешканцями. Вони готували їжу усім під'їздом колективно. У них мангал стояв, де вони їсти варили. Під'їзд був дружний, всі згуртувалися. 

Ми з дочкою зараз в Івано-Франківську. Тут у свекрухи родичі. Не в самому місті, а в селі неподалік. Так би ми сюди не поїхали - ми б у Дніпрі залишились. 

Я до війни працювала перукарем в Маріуполі. Була наша студія, яку розграбували, все звідти винесли. В Івано-Франківську нещодавно знайшла роботу за фахом.

Дуже сподіваюсь, що війна незабаром закінчиться. Але, думаємо, що, це на жаль, не кінець.

Майбутнє своє бачу в Україні. В окупований Маріуполь ми сто відсотків не повернемось. Ми там жити не зможемо. Нам і жити ніде - наш дім згорів. По групах пишуть, що його будуть зносити. Тому будемо поки в Івано-Франківську.