Казаєва Яна, учениця 11 класу Енергодарської гімназії №2 Енергодарської міської ради Василівського району Запорізької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Бікмєєва Людмила Миколаївна

Війна. Моя історія

Або людство покінчить з війною, або війна покінчить з людством

Джон Кеннеді

Війна... Це потворний термін, який однією згадкою нищить, випалює, вбиває все живе. На жаль, зараз я дуже добре розумію, про що плакались бабусі-ветерани, коли казали, що найголовніше - це мирне небо над головою. Я запам’ятала той момент, коли через кілька місяців війни зрозуміла, що моє життя до 24 лютого було ідеальним, і всі мої проблеми не вартували навіть хвилини моїх переживань.

Для мене війна передусім була неочікуваністю, громом з ясного неба, незважаючи на всі попередження, які лунали з новин щодня. Я ходила у школу, гуляла з друзями та робила побутові речі. Зараз я розумію, що тим самим переломним моментом для мене став навіть не четвер, а день напередодні.

23 лютого. Світанок. Я прокинулась від звичного сигналу будильника та сіла на ліжку. Це був мій день народження, той самий щасливий день до трагічної дати. Ранок почався потужно та радісно, адже це був мій ювілей. Почувши мої кроки, до кімнати залетіли батьки з привітаннями, повітряними кульками та подарунками. Це вже схоже на традицію нашої сім’ї. Телефон постійно подзенькував мелодією на знак нових повідомлень, дзвінків та привітань.

Я дуже добре запам’ятала останній мій шкільний день. Море обіймів, побажань та шоколадок. Це день згадок, день, який не мав навіть натяку на те, що з багатьма однокласниками я не зустрінусь в найближчі пару років.

Ввечері оголосили воєнний стан, однак навіть ця новина мене не збентежила. Як на зло, десь у школі я підвернула ногу, тож вирішила залишитись дома наступного дня. 24 лютого. Я прокинулась від риторичних питань мами: “Що трапилось?”  Спросоння я взагалі не зрозуміла її абстрактне запитання.

Мене розворушила лише фраза: “Схоже, що почалась війна”. Всупереч поганим новинам, я не відчувала жодної паніки чи страху, тільки неймовірно сильне напруження мене турбувало наступні дні. 

Після початку повномасштабного вторгнення, особливо після окупації міста, наше життя перевернулось догори дриґом. Я не була готова до такої долі, ненавчена чекати в черзі за хлібом по три години та радіти покупці овочів. Моє життя влітку нагадувало мені психологічну новелу “Камінний хрест” Василя Стефаника. Автор розповідає нам про еміграцію галицької сім’ї, яка залишає всі тяжко зароблені речі, хату, родичів та друзів.

Від’їжджаючи з села, у якому провели все життя, вони розуміють, що, можливо, вже ніколи не повернуться назад. Ті самі відчуття були в нас, коли я зрозуміла, що повинна залишити всі цінні для мене речі, не знаючи, коли повернусь до будинку, де провела все своє дитинство.

Як висновок, можу сказати, що навіть після виїзду з окупованої території, я помітила значні зміни у своєму характері та ставленні до звичних речей. Я почала цінувати дні, які я проводжу з сім’єю та друзями, насолоджуватись моментами, радіти невеликим досягненнями.

Війна - одна з найстрашніших речей, що може трапитись з людиною, однак поряд з реальною війною, наповненою вибухами снарядів та жертвами, існує ще моральна боротьба, яка триває в душі кожного.

Кожен із нас став сильнішим, знайшов свій особистий сенс життя, зрозумів наскільки важливий соціум та допомога одне одному!