Мельник Єкатерина, 10 клас, Ірпінський академічний ліцей НУБіП України

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лук'янченко Лариса Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Наш мозок здатен блокувати події, які суттєво вплинули на нашу психіку, травмуючи нас.  Я погано пам’ятаю події 24 лютого 2022 року, таке відчуття, ніби в мене вилучили певний період часу, підставивши замість нього темряву, змішану зі страхом. Прокинувшись до того, як залунала перша тривога, я не розуміла, що сталося. Чорнильне небо за вікном лише починало світлішати, годинник показував пів на шосту. Пролунав вибух. Спалах. Знову темрява… Страх охопив мене, закувавши в міцні кайдани, хвилини дві я лежала, намагаючись оговтатись, неначе від нічного кошмару, але це був не він.

Підвівшись з ліжка, я побігла до батьків, уся родина вже прокинулась. Не встигнувши нічого запитати, я підняла погляд на стурбовану маму, не своїм голосом вона сказала одне слово: «Війна!».

«Війна, війна, війна» – ця фраза крутилася в мене в голові, не зупиняючись. Знову тривога. Потім темрява, я вдруге нічого не пам’ятаю. Наступна ніч була довга – усі родичі приїхали до бабусі з дідусем, у яких був підвал, бо в квартирі було небезпечно. Багато людей, гомін дітей, у всіх паніка, я досі не можу усвідомити, що сталося. Коли я почула наступну серію вибухів, мені стало моторошно, я не зуміла заплющити очі ані на мить, ця ніч була безсонна і тривожна. До 5 березня ми не виїжджали з Ірпеня, маючи крихітну надію, яка ховалася глибоко в серці, що все закінчиться зовсім скоро, але цього, на жаль, не сталося.

І все ж таки моя родина покинула домівку. Дорога була довгою й напруженою. Ми не знали, куди ми їдемо, що на нас чекає далі, нам довелося просто тікати.

Далі на нас очікували тяжкі три місяці в селі. Втретє я не можу нічогісінько згадати. Я неначе була в прострації весь цей час. Я не знала, що мені робити і коли це жахіття зупиниться, але я знала, що все погане закінчується, так і сталося. Ірпінь визволили! Це був один із перших кроків до нашої перемоги. Моя сім’я повернулася додому. Я знову мала можливість ходити рідними вуличками, зустрічатися з друзями, страх відступив.

Нарешті в темряві, яка весь цей час мене огортала, прорізався перший промінчик світла.

Українці – незламний, сильний народ! Після початку повномасштабного вторгнення я в цьому переконалася раз і назавжди. Я вірю в нашу перемогу, і я впевнена, що рано чи пізно світло переможе морок, і настане мир. Мій шлях – це боротьба зі страхом і пітьмою. Боротьба – це умова нашого життя, а життя закінчиться тоді, коли закінчиться боротьба.