Анна разом із маленькою донечкою та мамою жила в Кальміуському районі Маріуполя. 

"Наш ранок розпочався о 5:25. Я сказала: "Мамо, почалася війна". Спочатку ми сиділи у ванній. Я зрозуміла, що більше спокою в Маріуполі не буде. Напередодні купила батарейки, ліхтарик, продукти. Прибирала підвал.

Я пам'ятаю, як горить дерево і воно тріщить. У підвалі і старики, і діти. Це дуже страшно. 

Їжу готувала мама, воду також вона приносила. Я оберігала дитину. Годувала груддю. Люди підходили, давали їсти, печиво. Колега приносила чай, гарячу їжу, аби не пропало молоко. Це складно, коли на руках маленька дитина. Коли наступала темрява, сиділа у ванній, качала дитину на подушці. З 2 по 18 березня не спала і постійно контролювала ситуацію.

Закінчувалася їжа. Мене мучила думка, як моя дитина буде помирати від голоду. Дитина, коли чула вибухи, говорила: "Бам, бам".

Я побачила, як сусіди винесли померлу одиноку бабусю. Що з нею робити? Це перший труп. Біля будинку почали організовувати кладовище. 

Коли проїхали блокпости, окупанти питали, чи потрібна мені допомога, чи можна дати дитині печиво. Дисонанс в мозку. Вони прийшли на нашу територію, розбили місто, знищили людей. І вони посміхаються на блокпостах і пропонують печиво та допомогу", - розповіла жителька Маріуполя Анна Коленченко.