Окупанти у Снігурівці робили, що хотіли. Грабували місцевих, не гребуючи нічим. Страшно було зустрітись на вулиці з п'яним рашистом, бо він був з автоматом і просто так міг вистрелити в людину

Я живу в місті Снігурівці Миколаївської області. Перебувала в окупації вісім місяців. Нас дуже мало тут залишалося. Люди казали потім, що ми жили з орками й ледь не танцювали з ними за гуманітарку. Звісно, є ті, хто так і робив задля вигоди. Тільки люди, які таке кажуть, не розуміють, як ми тут жили всі ці місяці… Дякувати Богові, що нас звільнили. Але зараз тут дуже небезпечно. Два дні підряд обстрілювали.

Ми дивилися за будинками тих, хто виїхав. Я наглядала за домом своєї співробітниці й за будівлею управління, де я працюю. Орки до управління приїжджали по 3-4 рази на день. І на блокпостах мене затримували, питали, чому я отримую українську заробітну плату. Але я не здавалася, не лякалася,  продовжувала й далі їздити і наглядати. 

Я вивезла документи, які зуміла, трудові книжки зберегла, усі комп'ютери, які були в управлінні, документацію щодо військового обліку. Дуже тяжко було вивозити все це за присутності окупантів. Але ж ми все подолали. Зараз ходимо знову на роботу.

Я 23 лютого захворіла на ковід. У війну не вірила до останнього. А повірила аж тоді, коли росіяни йшли колоною по моїй вулиці. Їх було дуже багато. Сиділи на танках, на БТРах по десятеро і по обидві сторони наставляли автомати. Ось той день я добре запам’ятала. 

Води не було. Ми їздили до річки, там є джерело. Почалася спека, і навіть пляшку мінералки неможливо було купити ніде, бо всі магазини розграбували. Закінчився газ, і ми якісь коржі, перепічки робили замість хліба. На початку війни, коли в нас ще не було обстрілів, люди все по магазинах розібрали, а я лежала з ковідом і не встигла скупитися. Дома були залишки продуктів. Потім почали возити з Баштанки. Ми стояли в черзі по шість-сім годин, щоб отримати буханець хліба, а він був несвіжий, кришився… Його висипали на картонку, і так нам роздавали. А люди скандалили через той буханець. 

Коли закрили Баштанку, а потім уже відкрили Херсон, то можна було туди виїхати по продукти, хоч якогось борошна взяти… Купували сонячні батареї, щоб можна було ввімкнути духовку і хліб спекти. 

А найтяжче було, коли вони ходили по дворах, наставляли на людину автомат і щось шукали, перевіряли. Що хотіли побачити – взагалі незрозуміло. У росіян був пунктик щодо перевірки документів. Вони неодноразово це робили. А в останні три тижні зайшли якісь «мобіки» п'яні та грабували все. 

Я вийшла по хліб у магазин, а воно п'яне стоїть – у шортах, у футболці, зате з автоматом, і каже: «Мамаша, покажи паспорт». А я говорю: «Відколи це в магазині перевіряють документи? Я просто вийшла по хліб». Він наставив на мене автомат. 

Я підійшла до скутера, дістала паспорт, показала. Він подивився першу сторінку, віддав мені – ото й уся перевірка.

Останні три тижні дуже було страшно, бо вони безбожно грабували: виносили все з підвалів у людей, забирали худобу, меблі вивозили, машини відбирали. Дуже їх багато було. 

Іноді відбувалася ротація. Коли вони виїжджали, ми думали: «Слава Богу, виїхали! Тепер їх менше буде». А їх іще більше прибувало. Забирали в нас телефони, сім-картки ламали. Ми від орків на кладовищі  ховалися – за пам'ятниками, за плитами, у туях. Бо не було іншого місця, звідки можна подзвонити. Бувало, як росіян помічали, то кидали телефони й тікали, а потім поверталися по них, відшукували. 

Найбільше шокувало те, що вони обстрілювали мирне населення з птахофабрики. Стріляли і по людях похилого віку, і по хатах. Люди гинули, а росіяни приїжджали і говорили: «Вот видите, это ваши в вас стреляют, а мы пришли вас освободить, защитить. Мы будем с вами до последнего, мы не уйдем». І наприклад, сусідка, яка зараз зі мною навіть не вітається, вірила в те, що це дійсно ЗСУ вбивають нас. Коли я їй сказала, що наші вже зайшли в Снігурівку, вона перестала вітатися зі мною. 

Мене шокувало те, що росіяни не дозволяли людей ховати на кладовищі. Просили за це п’ять тисяч гривень: казали, що це їхня приватна земля. І людей ховали просто на подвір'ях, у городах. Мій сусід був похований за своєю  літньою кухнею. 

Ми дуже боялися окупантів. Біля мого управління два їхніх блокпости було – зверху і знизу. То ті солдати були постійно п'яні. Могли з автомата стріляти по землі. Дуже страшно було, коли їдеш на скутері й не знаєш, чого від них очікувати. Може, тобі п'яний просто так вистрелити у спину. Але все одно приїжджала. Вони вже мене знали. Не раз хотіли роздивитися, що в тому управлінні робиться. А я казала, що ми там ночуємо в підвалі. Брехала їм, що там дітки й люди похилого віку, що нічого особливого там немає, лише кабінети зі столами. До мене неодноразово приходили й хотіли в управління заселитися. А я щоразу говорила, що люди там ночують у підвалі, можна сказати – живуть. 

Дуже хочеться, щоб війна закінчилася якнайскоріше. Боляче дивитися на те, скільки діток гине, молодих сімей, та й взагалі людей. Був у мене сусід, із яким ми разом пережили окупацію, одне з одним ділилися. А зараз він – зниклий безвісти. 

Не знаю, коли це закінчиться, стабілізується, і ми зможемо спокійно спати. Нас обстріляли у Великодню ніч, а пізніше ще з дронів. Тут дуже неспокійно зараз. Двоє діток загинули. Це боляче і страшно. Звичайно, страшніше було в окупації. Але тепер не знаєш, куди бігти і що робити. Ракетами С-300 б'ють по школах, лікарнях. А наше управління розташоване так, що в нас тут усе поряд. 

Будемо триматися з усіх сил. Ми за всіх молимося та надіємося, що все це скоро закінчиться. Хочеться, щоб кожна родина знову всміхалася, щоб усі були разом, живі та здорові.