Мені 67 років. 24 лютого я була вдома, у Пологах. Мені подзвонила онучка з Харкова і сказала, що їх обстрілюють із Бєлгорода «Градами». Я сама жила тоді. Діти сказали, як почнеться тривога – ховатися в погріб.
Був страх за своє життя і за життя дітей. У мене все тіло трусилося. Ми сиділи в кухні й бачили, коли летіла ракета і розривалися снаряди. У нашому будинку було приміщення, хлопці його облаштували, і ми там сиділи цілу ніч. Тільки вийдеш – і знову сирена.
Шок був в усіх. Хати було шкода. Як поцілили «Гради» вперше в наш дім, то посипалися перші поверхи. Зима, холодно… Переживала, де ми будемо жити. Слава Богу, що наша хата цілою залишилася.
Ми переживали за життя дітей, жаль їх було. Вони чули вибухи і першими бігли до дверей. Це було найстрашніше. Хотілося врятувати діток, а про себе я не думала.
У нас не було світла, води, тепла. Добре, що газ залишився. Але світла не стало, і в хаті холодно було, бо не робили насоси. Піч топили, ліхтариками світили на телефоні, щоб було видно. Місяць не було в нас ні світла, ні тепла, ні води. Люди виживали як могли. По воду ходили на криничку. Потім там снаряд розірвався, і вже боялися ходити. Ділилися водою, були дружними. Запаси їжі ще були, а ліків не вистачало.
Ми 31 березня виїхали з Пологів, тому що не могли там більше сидіти в підвалі. Коли проїжджали блокпости, то це було найстрашніше. Як проїхали Оріхів, я плакала до самого Запоріжжя. Нас зустрічали наші хлопці.
Страх досі є. Ми в Запоріжжі п’ятий місяць, і якщо десь грюкає – кидаємося тікати. Психіка вже порушена. Грім гримить, а ми думаємо, що це «Гради» стріляють. Раніше навіть не знали, що воно таке… Та головне – що ми живі.
Довго ще буде нам це відгукуватися. Надіємося, що стане краще, і ми повернемося додому. Але насправді не знаємо, як усе буде. Там немає ні школи, ні магазинів, ні аптеки, а без цього людина жити не може. І коли це все відкриється – ми не знаємо.
Ще хочеться пожити для дітей і для внуків, для правнучки. Сподіваємося, що все буде добре: світитиме сонечко і над нами буде мирне небо.