«Мрію, щоб припинилася ця війна, ця розруха»

Одразу не зрозуміли навіть, у чому справа. Коли один постріл пішов, одразу і не зрозуміли, що це. А коли вже «Градами» били, коли свистить через голови, коли йдеш – свистить, тоді вже розумієш, що це таке.

Тут поруч, у сусіда, прямо на розі будинку снаряд впав – стіну вивалило. Я здивований, як це дитя вижило, дитя спало за стінкою. Це добре, що воно спало, що не злякалося.

Через село снаряди летіли, «Гради». Ось це найстрашніше. Коли вдень ще більш-менш, а серед ночі як почнуть... Онуки тут були маленькі, у підвали ховалися, бо немає куди діватися. У городі падали снаряди, газопровід пробивали. Ось це найстрашніше було.

2014-2015 роки. Зима. Ні світла, ні води ніде не візьмеш, ні їжі... Хоча завозили, і то з небезпекою привозять, бо кругом обстріли. За дітей переживаєш. Сам-то вже прожив трохи, хоча й хочеться жити далі. Діти молоді, онуки маленькі...

Коли обстріли, школи й садочки були закриті. Страшно, але нічого не зробиш. Вже що є. Вже чекаємо, може, дай Бог, налагодиться. Досить вже, шостий рік. Скільки можна?

Най-найважче зараз, що ніде тут у селі немає роботи. Молодь виїжджає в місто, а в місті теж ніде нічого не знайдеш. Що залишається? Тут що робити? Ось це най-найстрашніше. Тут і пенсіонерів багато, і вони ще б працювали. У місті на роботу не візьмуть, а тут все розколочено, все порозбивали.

Три роки ми не можемо на кладовище сходити, не пускають. Тому що підеш туди – обстріляють. Тільки коли поховання, і то – тільки близьких родичів пускають, більше нікого.

Якби ще жінка була жива, тоді було б щастя повністю, щоб була сім’я. Останній раз ми всі збиралися, коли жінці було 45 років. Відзначали її день народження тут.