Мене звуть Катерина, я багатодітна мама-одиначка. Живу в селі Орловському. Багато тут занедбаних будинків, усі виїжджали звідси. Із селом все дуже-дуже сумно.
Старшу дочку звати Анастасія, їй 9 років, вона школярка. Середнього сина – Максим, йому 6 років. І наймолодший Ярослав, йому 4 роки. Я народилася в Маріуполі, вчилася там у 45 школі, потім поїхала до Чернігова. Вивчилася на кухаря-кондитера три роки і назад повернулася сюди зі своїми дітьми.
Довелося через обстановку в 2014 році знову покинути село своє. Дуже сильно стріляли. Через будинок літали снаряди й осколки. Бувало, потрапляли на дах. Поруч майстерня, потрапляли сюди.
Найстрашніше було бачити, коли ти в будинок забігаєш, а в тебе діти лежать сині від страху. Вони заїкалися з переляку. Просто словами не передати цю війну.
Був то чи січень, чи лютий 2014 року. Тоді найбільший був обстріл. Ми піднімали голови – і видно було, як снаряди над нашими головами літали. Сиділи молилися, щоб не впало... Не так за себе боїшся, як за дітей. Порушилася психіка дітей.
Психологи до нас сюди приїжджали, з ними розмовляли. Але все одно видно по дитині, як воно дало. Ми навесні сюди приїжджали. Був 2015-1016 рік, більш-менш почало тут вщухати. І десь далеко бахнуло, коли поля розмінували. І діти одразу падали і починали кричати: «Мамо, у нас стріляють!» Я кажу: «У нас не стріляють. Це просто десь дяді розміновують поле».
Тут і майстерня була, і ферма, їдальня працювала, магазин, дитячий садок. Цвіло наше велике село. Багато дітей було, і літніх людей, і молоді. Через війну всі переважно кинули будинки свої. Приїжджають деякі, дивляться за будинками. Але жити сюди вже просто ніхто не хоче їхати. Залишилися одні пенсіонери в принципі.
У нас школярі їздили в Павлопіль у школу, їх відвозили. А зараз хто куди. Хто в Талаківці, хто в Кирилівці вчиться, хто де може.
Виживаємо за рахунок свого господарства, городу. Десь щось продаси. По-іншому у нас ніяк. Зараз зовсім туго, важко йде і торгівля. Раніше дачники приїжджали, купували. Якийсь дохід був. А зараз переважно виживають за рахунок Фонду Ріната Ахметова. Доходу ніякого нема.
Нікуди на роботу не влаштуватися, до неї теж треба добиратися. Це дуже важко. Якщо наймати квартиру в місті, треба залишити свій будинок. А у нас зараз дуже багато крадіжок. Люди поїхали на тиждень – уже хтось заліз, вкрав. Важко залишити будинок.
Багато ми про що мріємо. Але головне, щоб закінчилася війна. Якби не війна, було б все чудово.
.png "«Я двічі бігла від війни»")
.png "«Росіяни розбомбили мою квартиру»")
.png "Імена")
