Єпур Максим

Запорізька гімназія № 49, 9 – Б клас

Вчитель, що надихнув на написання есе: Шинкаренко Олена Сергіївна

"Війна. Моя історія"

24 лютого 2022 року я прокинувся о шостій ранку, я був звичайним підлітком. Мій ранок був спокійним, і мої думки крутилися лише навколо вірша, який я не вивчив з зарубіжної літератури. Я увімкнув свій телефон і перейшов у Telegram, щоб перевірити нові повідомлення. Проте те, що я побачив там, змінило все.

Повідомлення від мого друга шокувало мене: він повідомив, що в його місті сталися вибухи, і чути сирени. В перший момент я не зрозумів, що відбувається, але вирішив дізнатися більше і відкрив YouTube. Там я побачив, що всі мої рекомендації були в новинах про вторгнення росії в Україну. Я зрозумів, що почалася війна.

Мої батьки також прокинулись, і вони тут же розбудили мою сестру та всі ми почали збиратись, не знаючи, що робити. Батьки телефонували всім родичам, і панувала загальна невпевненість. Через годину над нашим будинком пролетів

гелікоптер на дуже низькій висоті. В той же час мої дядьки, які служили в зоні АТО, вже пішли на передову добровольцями. Всі плакали та не розуміли,, за що це все та, що буде далі?

Через кілька днів російські війська захопили наше село. Настали важкі часи. По селу ходити стало небезпечно, а в магазинах не було достатньо продуктів, і ціни на них підвищилися до неймовірних рівнів. Тож ми їли те, що вирощували на своєму городі. Крім того, зв'язок та інтернет були слабкими. Минали дні, неділі, місяці в мене вже не було часу на забави та радості, а моє дитинство перетворилося на час великого нерозуміння та розчарування.

Майже всі мої знайомі перейшли на російську сторону, і мені було дуже важко спілкуватися з ними. Ми відчували себе втомленими, роздавленими тією несправедливістю, яка сталася з нами. З батьками ми вирішили, що не можемо жити в умовах "руського миру", і прийняли рішення про евакуацію. Наш маршрут пролягав через Кам'янське, але коли ми приїхали на пропускний пункт, ми побачили величезну чергу машин і зрозуміли, що застрягли тут надовго. Липнева спека була неймовірною, а зв'язок та інтернет відсутні були повністю. Колона рухалася на декілька метрів за день, і ми стояли в ній чотири дні, які здалися найважчими та найдовшими в моєму житті.

Нарешті, після всіх перевірок на пункті пропуску, нас пустили. Ми проїжджали через Кам'янське, і я був вражений руйнуваннями , які тепер охопили це місто. Це було дуже страшно, адже колону, яка була перед нами, розстріляли, і ми відчували загрозу того, що це може статися й з нами. Але, нам пощастило, і ми виїхали уцілілими.

Коли ми в'їхали на територію, підконтрольну Україні, я відчув, що я знову вільний, що знову на рідній землі, де я можу бути самим собою і спілкуватися на своїй рідній мові. Нас зустріло Запоріжжя. Тепер – це моя домівка.