Колодій Ілона, учениця 11-Б класу Слов’янського опорного ЗЗСО I-III ступенів м. Слов‘янськ, Донецька область

Весна, ранок. Сьогодні я не піду до школи як завжди. Сьогодні не можна. Клас залишається порожнім. Батьки не будять, говорять один одному: «Нехай спить, усе одно вже йдуть автоматні черги, скоро сама прокинеться». Так і сталося.

Незабаром прокидаюся, закриваю вікна, щоб не чутно було, як до блокпоста на сусідній вулиці під'їжджають БТР. Лячно вмикати телевізор, там уже місяць показують страшну картинку.

Кілька тижнів тому я не думала, що моє маленьке, мирне місто буде так часто з’являтися на головних каналах країни. Слава міста, але якою ціною, якими подіями…

Батьки на роботі, чекаю. З мого двору бачу купола церкви. Виходжу, молюся. Телефон умикаю тільки коли потрібно подзвонити до мами і сказати, що в мене все гаразд, з дома не виходжу, читаю шкільні книжки.

День. Повертається мама і  дістає запорошені валізи.. Розумію, що ситуація набирає обертів. Жарти й мир закінчилися, з цього моменту починаєш, як ніколи, бути вдячним за все що маєш, за мирне небо над головою, яке вже аж ніяк не мирне. Мама почала збирати свої речі й батька. Я свої. Я маленька, десятирічна, але вже розумна дитина. Розумію, що повернемося додому ми не скоро, але сподіваюся на краще і, зі сльозами на очах, збираю найнеобхідніше. Через декілька годин ми сім’єю обідаємо на кухні, до якої повернемося аж через три довгі, складні, страшні місяці.

Час виїжджати. У багажнику найнеобхідніші речі, їжа на перший час і документи. Шлях далекий, невідомий… У дорозі слухаю страшні історії з батьківської роботи і не розумію, у який момент людське життя припинило коштувати жодної копійки.

Мати простягнула мені папірець з молитвою. Для мене це й досі найважливіший оберіг. Їдемо спокійно через блокпости, у машині стоїть гул резини на колесах, бо асфальт уже весь побитий танками. Через відкриті вікна машини чуються постріли. Вибух! Це був один з найсильніших вибухів за весь час окупації.

З центру міста починає валити чорний дим. У цей момент навіть не було можливості боятися. Дзвінок від бабусі, каже, що дідусь не може завести машину. Їдемо допомагати. Розбита лікарня, багатоповерхівка, садочок. Усі ті місця, де пройшло моє дитинство, мало не зрівняли із землею. Назустріч нашій машини йдуть солдати й машуть. Машина зупиняється, і до вікна нахиляється один із військовослужбовців : «Ох, краще б вам скоріше звідси виїхати, буде не до жартів. Слава Україні! Бережіть себе».

Ми дякуємо чоловіку у військовій формі, мати перехрестила його й декілька чоловіків, які були разом з ним, і поїхали далі. Не встигли ми вийти з машини, як почався обстріл. До цього часу ми всією сім’єю збиралися лише на свята, а зараз сидимо разом у підвалі і молимося за кожного з нас. Розповіли одне одному новини за останній час, побалакали. Батько показав діду свої аудіозаписи.

Кожен ранок, десь о четвертій - п’ятій годині, він виходив на двір та записував на диктофон постріли. Досі від цих записів мурахи по шкірі. Дідусь зі сльозами на очах каже, що йому досить війни було ще у дитинстві. Переживши Велику Вітчизняну, він знає, що на нас може чекати.

Вечір. Проїжджаючи розстріляний напис «Слов’янськ», я остаточно зрозуміла, що почалася війна. Забиті речами машини їдуть рятуватися туди, де діти можуть спати спокійно. Де не вмирають люди від куль та осколків. Де не тремтять вікна. Де підвали тільки для продуктів. Де мир…

І ось уже 7 років я мрію про мир, хоч моє місто вже і вільне. Потрібно пам‘ятати не тільки про себе, а й про інших, бо саме коли ми разом, наше суспільство сильніше. Кожного разу, коли чую гімн України, відчуваю гордість та повагу. Я сподіваюся, що найближчим часом, наш гімн знову проллється по всій Україні. Від Львову до Донецька, від Луцька до Луганська. Від Києва і до Сімферополя.

Слава Україні! Героям Слава!