Валерій Газаєв | Мелітополь

"Мародерство спровокували окупанти"

Валерій Газаєв, відомий спортсмен, чемпіон Європи з богатирського багатоборства, громадський діяч, жив та працював у Мелітополі. Вже у перші дні повномасштабного вторгнення Росії у місто зайшли російські війська. Що тоді відбувалося? І що зробив Газаєв, щоб протидіяти гуманітарній катастрофі, яка наростала?

Газаєв закликав через соцмережі мелітопольців організувати збір продуктів, щоб допомагати тим, хто у скруті. Сформувалася волонтерська команда, яка переросла у фонд допомоги. Через загрозу арешту російськими силовиками Газаєв з родиною виїхав із Мелітополя. Створений ним фонд продовжив працювати в окупації аж до 12 січня 2023 року. Тепер волонтери продовжують свою роботу вже на деокупованих територіях Херсонщини.

Про перші дні повномасштабного вторгнення, погрози російської окупаційної влади та роботу в окупації – в інтерв’ю Валерія Газаєва для Радіо Свобода.

Мелітополь. Російська армія захопила місто. 2022 рік

24 лютого 2022 року

«Я зустрів початок повномасштабної війни в потязі – їхав у Київ на зустріч із міністром молоді та спорту Вадимом Гутцайтом. Чекав цю зустріч дуже довго, готував пакет документів – повинні були вирішуватися ключові для мене та для Мелітополя в деяких видах спорту питання.

Чекав на його повернення з Олімпіади з Пекіну. Якраз зимова Олімпіада в Пекині була, і я думаю, що вторгнення почалось би ще раніше, якби Сі Цзіньпін не попросив би зробити це після Олімпіади, щоб не відволікати увагу від Китаю, від цих подій. І тільки вона закінчилася, буквально через пару днів відбулося повномасштабне вторгнення.

Я їхав в купе. Крізь сон почув, що якийсь рух почався по вагону, всі почали комусь дзвонити, про щось спілкуватися. Подивився на годинник – пів на п’яту ранку. Думаю «Що там сталося?» і далі ліг спати. А потім почув крізь сон, що люди кажуть: «Війна… війна почалася».

Подивився на телефон, а в мене вже близько 30 пропущених з Мелітополя. Потім я перетелефонував своїй дружині, близьким. Вони мені сказали, що почалося бомбардування аеродрому нашого військового в Мелітополі. Тобто всі були впевнені, розуміли, що почалася велика війна.

Потяг зупинився буквально на під’їзді до Києва, тому що спецслужби наші українські для запобігання терористичних актів перекрили повністю залізничний вокзал. Десь ми годину стояли просто в полі. Ніхто не знав, що робити.

Деякі люди почали виходити з потягу, йти по селах шукати когось на машинах, щоб заплатити гроші, щоб повернутися додому, до своїх сімей у Запоріжжя, Мелітополь.

Я вирішив, що в полі точно нічого не знайду, треба доїхати до Києва. Приїхав в Київ. Я ніколи не бачив залізничний вокзал таким порожнім. Взагалі нікого не було. Тільки були поліцейські, військові і ті цивільні, які приїхали на цьому потязі.

Ми виходимо з вокзалу, а нікого немає. Взагалі нікого.

Таксистів не було, всі кафе, ресторани були закриті повністю. На всю Привокзальну площу працював один ларьок, і то до 12-ої години дня – потім дівчинка пішла додому.

Звичайно ні про яку зустріч мова не йшла. І я почав шукати транспорт, щоб повернутися додому, тому що моя родина була у Мелітополі. 5 годин я шукав транспорт. Через соцмережі знайшов. Хлопці також поверталися до своїх родин з Києва на машинах.

Вони забрали мене, і розпочалась довга дорога до Мелітополя.

Ми о першій дня виїхали, і приїхали ми у Мелітополь о другій годині ночі. Була вже проблема з заправками. По дорозі половина заправок були пусті. На іншій половині була величезна черга. Заправляли не більше, ніж 20 літрів в одну машину. Можна сказати по факту, що у майже окуповане місто я повернувся о 2-й годині ночі 25 лютого».

Мелітополь в перші дні окупації

«Я повернувся додому. Біля міста йшли бої. Не знаю як далеко. Тоді ми ще не розуміли, що потужний вибух, який ми чуємо – це десь 20 кілометрів від міста. Всі думали, що це десь в місті. Перші два дні ми постійно бігали з дітьми у підвал.

На другий день вторгнення, 25 лютого о 6 ранку, російські війська зайшли у Мелітополь.

В місті залишались деякі сили територіальної оборони. Ще 25 числа весь день йшли бої в Мелітополі. Міські бої у парку. Потім вони штурмували в центрі будівлю СБУ нашого.

Також один відчайдушний наш танк залишився, не вийшов з міста, але сили були в сотні рази більше.

Цей танк не встиг ні одного пострілу зробити – був знищений 25 числа.

Наші сили тероборони, в основному це були ветерани АТО, чинили супротив загарбникам. І потім відійшли вже за місто. Почали перегруповуватись і відходити за місто. Тобто відразу було зрозуміло 25-го, що місто окуповано.

Ми не знали, як довго це буде тривати, чи будуть в місті бої чи не будуть. Але 25–26-го ще йшли в місті партизанські бої.

27-го зранку вже вщухли вибухи. Вщухла вже стрілянина у місті. І я вирішив вийти з дому. Піти на свою роботу. На той час працював завідувачем кафедри фізичного виховання і спорту Таврійського державного агротехнологічного університету. В центрі знаходиться спорткомплекс, яким я завідував. І я хотів піти переконатися, що там все в порядку, що ніхто туди не заліз, і взагалі дізнатись, охорона там на місці чи ні.

Коли я туди дійшов, я побачив як відбувається у Мелітополі мародерство. Це було дуже страшне таке явище. Було відчуття, що я потрапив у якийсь фільм жахів про якийсь постапокаліпсіс.

Вони так трохи за рогом знаходилися всі ці будівлі. Я заходжу і відразу на моїх очах: розривають «Фокстрот», супермаркет, розривають «АТБ». Вони в одному приміщенні. Тут же на 3 поверсі будівлі приватні офісні приміщення – все тягнеться з них.

Під’їжджають мародери прямо на вантажівках, мікроавтобусах. Загружають їх насипом – холодильники, пральні машини, все, все...

Зліва аптека. Виривають решітки якісь, судячи з вигляду, наркомани. Застрибають в аптеку, нагрібають велетенськими сумками, пакетами все, що можуть нагребти. Вистрибують, біжать. Все це розсипається по дорозі.

І все це відбувалось на моїх очах. Це було, скажу так, дуже страшно».

Мародерства та протидія йому

«Після початку окупації Мелітополя всі супермаркети були зачинені. Перші дні ніхто не виходив на роботу.

Зрозуміло, що всі були у шоці. І десь приблизно 27 лютого люди стояли біля супермаркетів, чекали їх відкриття, бо хтось сказав, що мають відкритися.

І до одного з «АТБ» під’їхали окупанти. Зламали двері, зайшли набрали, що їм треба було, вийшли. Люди стоять дивляться.

І вони кажуть: «Що ви стоїте? Заходьте беріть, що вам потрібно». І хтось з своїх корисних мотивів, хтось піддався стадному інстинкту, хтось може злякався, що продуктів не буде, коли масово все почалося – і ось так це мародерство почалось.

Тобто можу на 100% сказати, що спровокували його і початок був саме від окупантів.

Вже потім від супермаркетів перейшло в торгові центри, магазини побутової техніки, приватні офісні приміщення, різноманітні склади. Але це тривало буквально два дні. Після чого ми, мелітопольці, самоорганізувалися, почали створювати дружини по охороні правопорядку. Вони діяли і вночі.

І часто, хоч і дружинники ці, патрулі народні, носили на лівій руці білу пов’язку, всі знали, що це від мародерства, бувало окупанти вночі їх забирали на підвал, і били їх за порушення комендантської години, яку вони встановили.

Тим не менш нам вдалося припинити це мародерство. Дружинниками були абсолютно звичайні люди. Всі добровольці. Самоорганізувалися. Також була одна з охоронних фірм. Залишилась у місті. Два їх патрулі допомагали дружинникам.

Було оголошення по місту, що працюють дружинники, і залишили у пабліках мелітопольських номер цієї охоронної фірми на випадок, якщо мародери будуть лізти у будинок чийсь. Вони могли вночі приїхати. У них і зброя навіть при собі залишалася. Але через три тижні після окупації Мелітополя окупанти побили працівників цієї охоронної фірми. Забрали у них зброю, автівки службові, і на цьому їх діяльність припинилася».

Волонтерська робота

«Я не знаю як, але просто у мене якийсь перемикач спрацював у голові. Я зрозумів, що при окупації міста, при такому мародерстві, якщо воно буде продовжуватись хоча б декілька днів в таких масштабах, оскільки Мелітополь в той час вже був ізольованим, лінія фронту зсунулась у напрямку Василівки, нічого завезти, вивезти не можливо буде. Ми знали, що також вони заходять в Херсон.

І якось прийшла мені в голову ідея, що треба організувати якийсь-то простір допомоги. Розумів, що багато людей по-суті не мають запасів їжі. Є на декілька днів, потім вони йдуть на ринок чи супермаркет і щось купляють. Ніхто не готувався до війни. Навіть в мене вдома особливих запасів не було.

Прийшла ця ідея. Я повернувся до себе в спорткомплекс. Це було 27-го ввечері. Виклав в соцмережі текст, що всі бажаючі, хто хоче допомогти всім потребуючим, можуть на кафедру привозити продукти харчування, ліки, давайте робити збір, будемо формувати продуктові набори, видавати людям, які цього потребують. Бо вже в соцмережах були слухи, що там «АТБ» розграбували, там «Сільпо» розграбували. Почалася паніка.

І дуже багато людей відгукнулися на цей мій заклик.

Це були абсолютно різні люди, різних професій різного віку, які були на мене підписані в соцмережах. Вік був від 17 до 65 років. І з 28-го, з наступного дня, потихеньку почали підтягуватися люди. Щось з собою приносити. Спочатку приносили варення якесь, закрутки, з дому якесь масло, крупи якісь.

В той же час мені почали писати, коли побачили, що організовую цю активність, знайомі діти, яких залишились без дитячого харчування, без підгузок, без ліків якихось специфічних.

Ми вже з 28-го числа почали формувати свій актив фонду. На той час це не було фондом. Це була просто активність.

Вже почали приходити перші люди 28-го числа в спорткомплекс, коли побачили це оголошення і робити запити до нас на ліки, на щось. По факту ми почали працювати 28-го.

За 4 дні сформували наш фронт роботи, по яким напрямкам ми будемо працювати. І 3 березня вже почали включатись в роботу по повній».

«Люди заїжджали до міста – не озброєним оком було видно, що це машини з Маріуполя. Без вікон, без дверей, всі побиті уламками. І у цих людей обличчя просто було кольору землі у всіх.

Тобто можна було тільки здогадуватися через що вони пройшли і з якого пекла вони вирвалися.

Почали заїжджати вони у місто. Хтось до родичів, хтось до знайомих. І звичайно потім сарафане радіо включилося.

На той час в Мелітополі декілька фондів ще працювало поки не позакривали їх. А ми всі між собою співпрацювали. Само по собі з’явилось таке комюніті тих, хто почав підтримувати маріупольців. Одразу наші університети забезпечували гуртожитки. На той час студентів майже не було, всі вдома лишилися, повиїжджали. В гуртожитках почали селитися маріупольці. Ми почали туди доставляти техніку, додаткові пральні машини, кухні розгортати там, холодильники додатково завозити, продукти привозити».

Обшуки та погрози

«6 березня викрали нашого мера. Він був в полоні. В той же день мені почали надходити погрози. В соціальні мережі, смс-ки на телефон. Просто зі всіх сторін, де тільки можна погрожували моєму життю, що «все, ти догрався, за тобою прийдуть…».

Варіантів у мене не було, бо було страшно з сім’єю в’їжджати. Боявся за сім’ю, бо чув різноманітні і чутки, і по телебаченню бачили, що там, там окупанти розстрілювали машини з мирним населенням, що намагалось евакуюватися. Тому прийняв таке рішення, що родина буде залишатися вдома, а я – на роботі.

6 днів тривали погрози. Кожен день. Дуже багато. І 12 числа о 7 годині вечора за мною вже прийшли. Це було 8 окупантів. П’ятеро були спецпризначенці, двоє «кадирівців», і головним був – фсбшник.

З самого початку звичайно я ніякого спротиву не чинив. Мене побили сильно, зв’язали руки-ноги, зав’язали очі. І перші їх слова були: «У нас є наказ переламати тобі ноги і викинути тебе в яму під Генічеськом. Виживеш – виживеш. Не виживеш – твої проблеми».

А потім після того, як вони мені деякий час погрожували і били, вони запропонували: «Готовий поспілкуватися з нами». Кажу «Звичайно, готовий». Думаю, подивимось, що від мене хочуть.

І вони кажуть: «Ми тобі пропонуємо співпрацю. Не будь дурним, бо ти погано закінчиш. Давай працюй з нами. Навіщо тобі це…». По методичці їхній почали розповідати.

Намагались витягнути багато інформації про патріотів. Я нічого не сказав. Але сказали: «Дивись, у нас є до тебе пропозиція. Ти ніби непоганий хлопець. Ми готові тобі, по-перше, подарувати життя, бо ми самі спортсмени».

А це відбувалось саме в моєму кабінеті, де всі мої нагороди стояли. І їхні слова були: «Ми самі всі спортсмени, ми з повагою відносимось до твоєї спортивної діяльності. Ми готові подарувати тобі життя».

Так і сказали «подарувати життя». «Якщо ти готовий з нами спілкуватися».

Потім довго розпитували про керівництво міста, про поліцію, про публічних діячів мелітопольських, бізнесменів. І після цього спілкування, не отримавши від мене ту інформацію, на яку розраховували, сказали, що прийдуть ще завтра.

Наступного дня прийшли вже у двох без спецназу «кадирівець» і фсбшник. Також десь півгодини зі мною спілкувалися. Весь цей час фсбшник дивився мій телефон. І в самому кінці розмови запропонували мені стати міським головою Мелітополя.

Для мене це був справжній шок, чесно кажучи. Коли це почув, в середині мене все перевернулось. Я розумів, що це за пропозиції – часто такі, що неможливо відмовитись. Я зауважив, що я не підходжу для цієї роботи, у мене нема ні кваліфікації, ні освіти, нічого. Але вони мене перервали, заперечили: «Ми за тебе довідки навели – за тобою люди підуть. Не поспішай, подумай. Ми ще прийдемо». І після того я зрозумів, що треба виїжджати з міста, бо я у них вже на гачку, як-то кажуть».

Виїзд із окупації

«Виїжджав з перевізником вже на той час досвідченим, який вже три рази вивозив людей. Ми виїжджали з ним колоною 10 машин. Виїжджали також з друзям на двох машинах. Було страшно.

Ми їхали через Молочанськ, Токмак, тобто в обхід, не через Василівку. Зв’язку не було.

GPS не працював, карти не працювали. В тих селах не було зовсім ніяких дорожніх знаків. Було незрозуміло, що то за населені пункти, бо люди познімали одразу як почалася повномасштабне вторгнення. І якби у мне був не настільки досвідчений перевізник, якби ми їхали самі, ми могли б поки доїхали до Запоріжжя, проїжджати 30 блокпостів.

І це були дуже такі різношерстні блокпости: один – «кадирівці», інші - дагестанці, третій – росгвардія, четвертий – [угруповання] «ДНР», п’ятий – [угруповання] «ЛНР». І всі поводили себе по-різному – від дуже ввічливих до дуже агресивних.

І, на щастя, перевізник вже знав дорогу, як краще їхати, бо їхав вже в четверте. І ми проїхали всього 10 блокпостів.

Дорога зайняла 12 годин. Це було близько 250 кілометрів, бо треба було їхати по колу. І коли ми вже проїхали Токмак, коли вже заїхали в Оріхів, побачили український прапор, нашого першого військового, то у всіх просто потекли сльози, що ми вже на території вільної України»

Продовження волонтерської роботи в окупації

«Я можу легко пояснити, як вдавалося нам працювати і забезпечувати наш фонд і людей всім необхідним, але я не можу пояснити те, чому нас так довго не закривали. Це вже питання до ФСБ росії. 315 днів – це безпрецедентна робота абсолютно для всіх українських фондів на всіх тимчасово окупованих територіях у всіх областях. Не знаю, чому нам дозволили так довго працювати, тому що в принципі ще знаходячись в окупації я вже перейшов і почав робити всі свої пости, пости фонду на українській мові і продовжував це робити.

Коли я виїхав в Запоріжжя, то я теж особливо не соромився в своїх виразах. Всі знали, що в мене проукраїнська позиція; знали, що я виїхав; знали, що це фонд мій, що він проукраїнський. Але чому його так довго не закривали, я не знаю.

Регулярно раз на тиждень, раз на два тижні приходили з перевірками, робили обшуки. Шукали вибухівку, щось там ще, що думали ми завозимо разом з гуманітаркою. Звичайно нічого не знаходили і просто йшли – ми продовжували працювати.

Так, в принципі натяки на те, щоб закрились, були. Але це були такі більш, не репресивні, а технічні дії в тому плані, що ми працювали до кінця травня в приміщені спорткомплексу.

Потім в кінці травня вони захопили університет наш, і прийшли просто на фонд і сказали: «Шукайте собі нове приміщення для роботи. Бо кафедра має розпочинати роботу вже» в фейковому, новому їхньому університеті.

Ми знайшли нове приміщення дуже швидко поруч. Вже збирались туди заїжджати, і вже почали перевозити все туди. Під’їхали знову окупанти. Сказали: «Ні, це приміщення нам також потрібне. Шукайте ще нове».

І ми знайшли дуже старе закинуте приміщення. Воно було під юрисдикцією Національної академії наук. Належало київській владі, не мелітопольському самоврядуванню. 10 чи 15 років не використовувалось. Захламлене дуже сильно.

До нас прийшли фсбшники, вигнали з фонду. Все забрали, що там було. Ноутбуки, які власністю були приватною. Холодильники, де ми зберігали молоко, яйця.

Навіть після того у нас запаси лишались, і ми приватно розвозили деяким людям в Мелітополі, дороздавали. І десь місяць мабуть разом з нашими колегами з одного ресторанів – не буду називати назву – ми продовжували розвозити продуктові набори, гарячі обіди літнього віку людям з інвалідністю. Тобто нас закрили 12 січня, але без приміщення ми ще десь два місці працювали у Мелітополі.

Наші працівники двоє були в полоні. Від двох тижнів до місяця. Слава Богу, вийшли живими звідти. В принципі ніхто більше не постраждав. Це можна вважати, що теж таке диво. Більшість, десь 80%, починаючи з кінця березня виїхала з окупації. Десь 20% залишається у Мелітополі, но, слава Богу, з ними все гаразд. Ми просто допомагали людям, і при чому допомагали всім. Коли ми знали, що заходить сепаратист, ми не могли йому відмовити, бо завтра прийшли б нас закрили – він пішов би, написав би кляузу. Фонд закрили б і ми перестали допомагати українцям. Тому ми були вимушені всім підряд допомагати. Так, стискали зуби, але робили це заради більшого блага».