Коли все почалося, я не відразу зрозумів, що відбувається. Був гучний звук, потім - ще один. Спочатку здавалося, що це тимчасово. Потім стало ясно: це всерйоз і надовго. З'явився страх, якого раніше не було. Усе стало чужим і незрозумілим. Через кілька днів зникло майже все. Не було де купити їжі. Не стало води. Зв'язок обірвався. Увечері місто занурювалося в темряву. Люди зникли з вулиць. Усе завмирало. Ми жили в очікуванні. Не було зрозуміло, що буде завтра. Я прийняв рішення вивозити дітей. Ми з дружиною евакуювались.

Наші батьки залишались в Маріуполі. З ними не було зв’язку довгий час. Згодом я дізнався, що батьки живі та виїхали з міста. Зараз теща живе зі мною. 

Дорога була важка. Весь час було тривожно через обстріли. Але я доїхав. Тепер я в іншому місті. Начебто тихіше, начебто легше. Але все, що було, не забувається. Маріуполь зруйнований, багато моїх знайомих загинули. Залишилися десь там. Я все ще чекаю. Чекаю дня, коли можна буде повернутися. Не знаю, куди саме. Але хочеться повернутися до себе. Хочеться просто миру.