«Мамо, скажи їм, щоб не стріляли! Тебе вб'ють, а я буду плакати!»

16 років тому ми з чоловіком створили нашу сім'ю й оселилися в Донецьку, бо чоловік там закінчив торговельний університет. Коли привіз мене, я зрозуміла, чому він такий залюблений у Донецьк. Це дивовижне, своєрідне, багатогранне, сучасне, але з повагою до традицій гарне, чудове місто.

У Донецьку в нас народилися наші дітки. Багато чого було і доброго, і поганого, загалом, життя. Усе йшло своєю чергою, ми стояли в пільговій черзі на житло, тимчасово проживаючи в сімейному гуртожитку. У нас було багато друзів.

Чоловік працював, у мене була своє маленьке діло, я цілком успішно займалася пошиттям вдома і попереду вимальовувалися чудові перспективи. Планувала для початку участь у днях моди Donetsk fashion days, навіть спонсора знайшла.

Діти вчилися, було багато добрих друзів, плани відвідати всілякі цікаві місця в місті. Як грім серед ясного неба в нашому місті почалися заворушення.

Вулицями почали ходити дружини

Перший холодок пробіг, коли вулицями почали ходити дружини. Хлопці організовувалися, щоб нас захищати, але якось у голові не вкладалося.

Потім бойові дії в Семенівці, Слов'янську, Карлівці… До нас доходили звуки вибухів і ставало моторошно. Здавалося, якийсь страшний сон. Стало страшно виходити на вулицю і навіть не через небезпеку вибуху, у повітрі ніби витав дух війни. Було то якось судорожно тихо, то знову «бахи»…

Вибухи ставали дедалі голоснішими й ближчими. Ми із сусідами облаштовували притулок, розташований у нашому будинку, гірко жартували, що наш гуртожиток настільки старий, і якщо раптом в нього влучить снаряд, притулок перетвориться на братську могилу.

«Тривожна валізка»

Почалися проблеми з водою й електрикою. Довелося готувати їжу на вулиці, біля будинку. Фінансове становище стало критичним, банки не працювали. Харчувалися із сусідами спільно, кожен виносив що міг.

Біля дверей завжди була напоготові «тривожна валізка». У ній документи, медикаменти, вода, сухий пайок. Я вчила дітей, як поводитися в екстремальній ситуації. Щовечора ми із сусідами збиралися й читали молитви.

Одного разу стало особливо страшно – шибки тремтіли від вибухів, здавалося, будинок підстрибує. Молодший синочок метався по кімнаті й кричав: «Мамо, скажи їм, щоб не стріляли! Тебе вб'ють, а я буду плакати!»

Дорога до Запоріжжя

Вранці було затишшя. Недалеко від нас залізнична станція. Я вирушила туди із сусідкою, самій було страшно.

Дивом, вистоявши величезну чергу, вдалося купити квитки. Чесно, було однаково куди, аби вивести дітей з пекла.

Потім планувала визначитися, як потрапити до рідних у Запоріжжі.

Чоловік залишився, його завод працював. Ми думали перечекати тиждень-другий і повернутися, думали, за цей час конфлікт владнається…

Електричками з пересадками я з дітьми приїхала в Запоріжжя. Грошей не було, одягу мінімум. За місяць приїхав чоловік.

У дітей з'явилися проблеми з психікою

У дітей почалися серйозні проблеми з психікою. Старші здригалися від різких звуків, кричали ночами уві сні. Молодший ніби повернувся в минуле в розвитку, почав заїкатися, перестав вимовляти деякі звуки, ночами енурез, на голові алопеція (облисіння на нервовому ґрунті). У мене просто посипалися зуби.

 Рік після приїзду була жахлива депресія. Зверталися до психологів і психоневролога. Це був тривалий і важкий період реабілітації, по суті, ще далеко не завершений.

«Мирне літо 2017»

У травні я подала заявку за програмою «Мирне літо 2017». Але чесно, навіть не вірила, що ми пройдемо. Чудо сталося, і мої старші дітки отримали унікальну можливість відпочити на Чорному морі.

У мене абсолютно не було хвилювань і переживань, як це зазвичай буває, коли кудись відправляю своїх дітей. Адже це штаб «Допоможемо», а там не може бути погано. Щира Вам подяка та низький уклін за те, що для Вас немає чужих дітей, що, попри всі труднощі Ви є. Нехай Вас Господь береже!