До війни я жив у Бучі, а рідні – в Маріуполі. 24 лютого прокинувся о п’ятій ранку. З новин дізнався про повномасштабне вторгнення. Потім почув вибухи. Опівдні побачив заграву пожежі з боку Гостомеля. Через три дні окупанти вторглися в наше місто.

Були перебої зі світлом. Готувати доводилося в кімнаті, щоб не піддаватися небезпеці. Добре, що в мене були хороші сусіди. Ми допомагали одне одному долати труднощі.

Був дефіцит продуктів. Власники деяких магазинів роздали все, що в них було. Інші крамниці люди розграбували, бо не мали чого їсти. У найближчому магазині можна було набрати воду. Запасів ліків я мав.

Я довго не міг зв’язатися з рідними, а потім вони написали, що виїхали з Маріуполя. Вони провели місяць під бомбардуваннями. У їхній квартирі було п’ятнадцять чоловік. У сусідню квартиру влучив снаряд. 

На щастя, рідним вдалося вибратися. Зараз моя родина мешкає у центрі України, а я – в Києві. Знайшов тут роботу. Знаю, що мій будинок згорів. Про це я дізнався від друга, який майже місяць прожив у підвалі.

Мама працювала в дитячій лікарні, на яку росіяни скинули авіабомбу. Було багато загиблих. Маму врятувала шафа.

Я провів в окупації два з половиною тижні. Виїхав у вантажному відсіку авто Нової Пошти. Дорогою водій підібрав людину, яка пройшла пішки двадцять кілометрів. Моя дівчина виїхала на автобусі.

Мене шокує те, що через кровожерливого сусіда страждає мирне населення. Водночас я дуже гордий за нашу націю, що чинить потужний опір. Я сподіваюсь, що ворожа держава отримає по заслугах, тому що не можна так вчиняти з людьми.

Моя мама отримала контузію, тепер не чує на одне вухо. Сестра та її маленький син зазнали психологічних травм. Зараз уже майже оговталися. Сестра знайшла роботу, хоча й за маленьку зарплатню. Я підтримую з ними зв’язок, допомагаю. Також їм дуже допоміг центр ЯМаріуполь: підготував дитину до школи, забезпечив продуктами. Можливо, в майбутньому рідні переїдуть до мене.