Життя Аріни, як і багатьох українських школярів, з початком війни вийшло зі звичної колії. Їй довелося змінити місце проживання та пристосовуватися до нових умов, але найбільше її зараз турбує доля її мами.

До війни я жила у селищі Комишуваха разом із бабусею Вірою, бо тато працював у Києві, а мама служить у Збройних силах України. Я ходила до загальноосвітньої школи, а також навчалася у школі мистецтв міста Попасна – відвідувала хореографічне та музичне відділення (клас фортепіано). У школі, крім уроків, було багато різних виховних заходів. Мені подобалося відвідувати гуртки з волейболу і туризму. Було весело і цікаво. На вихідних із друзями ми часто гралися на дитячому майданчику. Минулого року там встановили тренажери. А взимку ми залюбки ходили на гірку. Ох, і весело ж там було!

Війна для мене почалася ще у 2014 році. Але це було не таке страхіття, як цього разу. Мама зателефонувала бабусі 22 лютого і сказала, що треба мене вивезти. 23 лютого бабуся відвезла мене до Києва. Ми приїхали вночі. Нас зустрів тато. Бабуся одразу поїхала додому, а я з татом залишилася у Києві. І вранці 24 лютого недалеко від нашого дому впала ракета.

Мені було дуже страшно, хоча вибухи я вже чула. Тато сказав: «Це війна!».

І ми поїхали у село Ліпляве Черкаської області, де тато незадовго до війни купив будинок. Щоправда, він потребує великого ремонту, але є піч і дах над головою. У Ліплявому до нас поставилися дуже добре. Сусіди допомогли з продуктами, у всьому підтримували.

Я дуже хвилювалася за маму і бабусю, бо вони опинилися у зоні бойових дій. Зв'язок з ними був дуже рідко.

Я часто плакала, бо думала, що їх можуть убити. Коли я дізналася, що мама ледь не загинула під Сєвєродонецьком, то дуже плакала.

А ще мені запам'яталося, як багато авто їхало трасою. І було так страшно! 

9 квітня до нас дісталася бабуся. Вона була дуже змучена. Сказала, що селище майже розбите окупантами. У мене аж серце стиснулося. І от ми вже десять місяців живемо у Ліплявому. Тут гарно. Хоча вже два рази прилітали ракети недалеко від нашого села. 

Гуманітарну допомогу ми отримуємо. У сільській раді про це піклується тітка Юля. Вона знаходить спонсорів. Зараз рідше дають. Зате ми влітку на городі виростили свої овочі. Звісно, гуманітарна допомога дуже важлива для нас, бо ми приїхали тільки з двома валізами. Нам люди з села дали ліжка, поділилися постільною білизною. А потім якась організація видала нам матраци і ковдри. Ми дуже всім вдячні. А на гроші, які нам надає держава як переселенцям, доводиться купувати одяг і взуття.

Зараз я навчаюсь онлайн у комишуваському ліцеї. А ще ми родиною, як можемо, допомагаємо воїнам ЗСУ. Я роблю вироби з легкого пластиліну і продаю, а гроші перераховую волонтерам. Тато зварює захисні споруди. А бабуся допомагає робити продуктові набори для наших воїнів.