Мені 39 років, працював у банківській сфері. Одружений, двоє дітей. Початок війни ми у 2014 році зустріли, коли доньці було три роки, а тепер - повномасштабна, коли іншій доньці три роки. Десь історія повторилася. 

Наш будинок у Харкові - третій з краєчку від поля, а за полем - дорога, де почалися бої. Ми прокинулися від вибухів. Інтернету і зв’язку не було. На вулиці дуже гучно, чутно вибухи. Повідомлення не доходили. Старша дитина була зі зламаною ногою. Ми пішли до сестри в інший будинок, і там дізналися, що відбувається. Потім ми поїхали з Харкова в селище, туди теж приліт був. 

Магазини всі були порожні, бо люди все розгрібали. Все дуже швидко закінчилося, але ми не голодували. Зранку підвозили товар, можна було щось купити поїсти. 

Ми платили перевізнику, щоб доставив нашу бабусю з Сєвєродонецька до Дніпра. Їхали її зустрічати, і тут нам зателефонували й сказали, що вона в дорозі померла - буквально декілька хвилин не доїхала до нас. 

Вона перестала дихати, потім приїхала швидка і констатувала смерть. Це для нас найболючіше.

З Харкова ми виїжджали своїм авто. У нас були з собою три коти, ще й в старшої дитини гіпс на нозі. Важко було. 

Ми хотіли б, щоб війна закінчилась швидше і нашою перемогою.