24 лютого була в Охтирці. Шок через постійні обстріли з окупованої території, відсутність елементарної соціальної допомоги, оповіщення про тривогу, літаки вночі та хаотичні бомбування та десятки загиблих хлопців, які досі безіменні. Магазини працювали погодинно. Товар був в рази дорожчий і без вибору, потрібна була тільки готівка, якої не було. Банкомати не видавали кошти, термінали не працювали.

Моя родина змушена була рятуватися і виїздили поетапно. Доньки й зараз залишаються за кордоном. Я залишилася з мамою пенсійного віку. Нам допомагають волонтери. Роботу знайшла, але з мінімальною заробітною платою, не вистачає на базові потреби й оренду житла.

За освітою - педагог. Мрію, бути корисною в медицині, навіть в найпростішому ракурсі. Про трагічний початок вторгнення щодня нагадують розбиті меблі, які я спромоглася придбати за довгий час, пробитий уламком снаряда новий водонагрівач, втрачена робота і перспективи, світлини нашої сім'ї, які ми зняли за пару днів до війни.