Білич Вікторія, вчитель КЗ "Ісковецька ЗОШ I-III ступенів Сенчанської сільської ради"

Війна. Моя історія

Війна – це жахливе лихо, яке зараз відбувається в нашій країні, це те лихо – яке забирає людські життя, будинки, споруди та навіть комунікацію, звичний ритм життя. Це агресія, безвідповідальна дія, це не мир і не дружба, це не браття і не сестри - це нелюди, кати, звірі, бездушні та безсердечні не люди. Четвер. Ранок. 3:40. 24 лютого 2022 рік. Дзвінок на телефон: «Війна. Збирай всі необхідні документи, речі, аптечку на перший час».

Ви запитаєте що я відчувала!? Сльози брали верх, страх, тривога, була незрозуміла паніка, не розуміння всього, що відбувається навколо тебе. Я не знала за що братися, свою однорічну дитину на руки – в кріпкі обійми і сидячи в кріслі думала, що ж тепер буде? Куди йти? Що робити?

Бабуся розповідала про війну мені, коли я була ще зовсім маленькою. Але це були розповіді про бойових товаришів її батька та братів, про їх дружбу, подвиги та військові будні. Тоді, сидячи біля неї поруч, я не розуміла, що війна – це не тільки гарна історія, здатна викликати в душі патріотизм, гордість та хоробрість.

А згодом зрозуміла, і це згодом настало, що війна – це найстрашніший злочин проти людства, на ній гинуть дорослі, діти, люди похилого віку, молоді хлопці, які мужньо нас захищають, чиїсь сини, чоловіки, батьки.

Частково навіть ці всі люди не мають ніякого відношення до війни, їм просто не пощастило. Не пощастило бути, народитися в цей чи інший час і не в тому місці. Війна позбавляє людей даху над головою, звичного життя, роботи, повсякденних турбот. Війна залишає за собою розруху.

Розбиті бомбардуваннями будинки, вулиці, заводи і навіть цілі села та міста, а слідом за цим всім і людські долі. Нажаль, хтось не дочекався батька або сина, хтось залишився інвалідом, а у когось немає куди повернутися. Все це, вже є наслідком війни. Що ж буде далі? Надія помирає останньою.

Перший тиждень, навіть місяць, після повномасштабного вторгнення, нападу – було тяжко. Чоловік не вдома, батько в рейсі десь серед України, брат і мама на роботі, а ти з немовлям одна вдома, наодинці з усіма своїми думками. Та ще й подруга, яка не може взяти себе в руки, не приборкає своїх емоцій – піднімала паніку, істерику. Але я підтримую всіх, можна сказати є такою легкою, спокійною жилкою – ниточкою, за яку можна взятися, просто щоб заспокоїтися. Можливо через те, що переживаю за всіх, за себе часу на переживання немає.

Було моментами, що літаки літали, кружляли над селом, не день і не два, цей страшний гул, від цього шуму зводилися всі жили в тілі, м’язи напружувалися, серцебиття прискорювалося, подих завмирав. Я боюся війни, але це не страх за себе, за своє життя, це страх за мою родину, близьких мені людей, мою країну, Батьківщину, за все людство в цілому.

На мою думку, щодо того, як змінилося моє життя і життя моєї родини після повномасштабного вторгнення росії на територію України, можу сказати одне, ми стали більш виражати свої почуття та емоції, переживання. Ми як до війни платили військовий збір, так його і зараз платимо та ще ж передаємо допомогу нашим військовим, жертвуємо коштами, допомагаємо ВПО.

Отже, ця війна ламає життя багатьох людей, калічить сотні, тисячі душ. Хочеться, щоб все закінчилося, а так як ми сильний духом, сміливий і мужній український народ, ми кожний вкладаємо свій якийсь внесок задля перемоги.

Йдемо тільки вперед, стараємся не падати духом, тримаємося міцно на ногах, і віримо в світле майбутнє нашої країни. Ми народжені на цій славетній і квітучій, родючій і затишній українській землі, маємо пишатися тим що в нас така Батьківщина, а ми – її частина. З вірою в серці! З перемогою в душі! Все буде Україна!