Білоус Віталіна, 2 курс, Вище професійне училище №25 м. Хмельницького

Вчитель, що надихнув на написання есе - Заранчевська Раїса Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ранок. Збентежені батьки. Гучно літають у небі літаки. Нерозуміння  й тривога. Приблизно так розпочався той жахливий день мого життя…Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року. Звечора навіть подумати не могла, що все може так кардинально змінитися за одну мить. Коли я прокинулась, то перше, що почула – почалася війна. Зненацька мене охопив страх. Не хотілось вірити в почуте. Хапаю свій телефон і гарячковито починаю гортати канали, новини, намагаючись знайти хоч малий натяк на фейк.

Батьки, довго не розмірковуючи, відправили мене до бабусі, а самі пішли на роботу. В ту мить я була в подиві: такий загострений стан у країні, а вони на роботу, якась нісенітниця.

Ще більше мене турбував той факт, що вони працювали в порту «Ніка Тера», що в Миколаєві. З плином часу розумію, що вони самі не знали, що їм робити: бути вдома, їхати на роботу чи залишати місто. Впродовж часу, коли ми з бабусею чекали батьків, нас дуже лякав той факт, що почали бомбити інфраструктуру. Якраз біля того порту знаходився закинутий військовий склад. Не дай Бог, щоб в порт влучила ракета, все злетить у повітря. На той момент мене вже не так хвилював факт початку війни, як благополуччя рідних. І тільки ввечері зітхнула з полегшенням, коли батьки стояли поруч.

З того ж дня ми щоночі перебували у бомбосховищі. Ясно та чітко пам’ятаю момент, коли без повітряної тривоги чула вибухи біля дому і в небі щось дуже схоже на гради.

Батьки були налякані та в паніці. Мені теж було страшно як за себе, батьків, так і за старшого брата, котрого відправили в прифронтову зону. В голові не вкладалось, що людину, яка не здатна вбити навіть павучка, відправили в саме пекло. Коли брата повернули в місто, дуже важко було слухати скільки жахливого він там побачив і що відчув.

В паніці свої в своїх стріляли і деякі його друзі так і загинули, навіть не від ворожих куль…

В якийсь із вечорів, в укритті, тато вирішив відправити нас з мамою в Польщу. Він не радився з нами,  наступного ранку, о шостій годині ми були вже в автобусі на Одесу, щоб звідти відразу виїхати в Польщу. Боляче було дивитись на маму, яка постійно ковтала сльози, вони з татом прожили двадцять років душа в душу, крокуючи нога в ногу, а зараз їде в невідому країну. Щохвилини мені хотілось маму розрадити, підтримати, заспокоїти, допомогти.

У Польщі лідерство я перебрала на себе і вже на своїй ламаній англійській мові контактувала з поляками. Спочатку приїхали в Краків, а тоді в Гдиню. Зупинились у центрі для біженців.

Благо, у цьому місті зустріли таткового знайомого з роботи, який допоміг нам освоїтись на новому місці. Після Центру ми жили в чудової польки Біати. Вона теж допомагала нам чим могла, навіть знайшла роботу. Щоб не просити у мами кошти, а навпаки, трохи допомогти їй, я теж пішла працювати. Звичайно, не офіційно, з меншою зарплатнею, але з мамою поруч…

Прожили ми в Польщі близько семи місяців. Я вже й у школу пішла там, хоча почувала себе не затишно. Як учителі, так і учні, відносились до мене зверхньо.

Польську мову я знала поганенько, тому намагалась контактувати з учителями через перекладача. На вивчення мови дали лише місяць і після того в школі користуватися телефоном вже було б заборонено… Зваживши все, ми з мамою прийняли рішення повернутися в Україну, звичайно, не в Миколаїв, а на батьківщину татка, у Хмельницький. Тут я закінчила школу і успішно вступила до Вищого професійного училища №25, обравши для себе омріяну професію «Діловод. Адміністратор. Касир», де із задоволенням навчаюсь.

Глибоко переконана і впевнена, що ближчим часом закінчиться війна і Україна воскресне з руїн та попелу. Слава Україні! Героям слава!