Матвійчук Дарія, 10 клас, Славутський ліцей Славутської міської ради 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Самковський Микола Павлович

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни… Цю цифру не сприймає мій розум і змушує серце обливатися кров’ю. Як можливо, що таке жахіття триває так довго? Чому світ не спинить цього? Чому гинуть люди? Безліч «чому» не дають мені спокою.

Кожен українець має власну тисячоденну історію, я ж хочу поділитися своєю.

Я прокидаюся від незнайомого звуку — сирени. Очі ще не повністю розплющені, а серце вже відчуває: щось не так. Мама сидить на краю ліжка зі сльозами на очах, телефонує бабусі. «Як ти? Чи все з тобою гаразд?» — ці слова звучать майже крізь сон, але водночас з розумінням, що щось пішло не так.

24 лютого – це день, що назавжди змінив моє життя. Ще тиждень тому я святкувала свій тринадцятий день народження, а тепер вчитуюсь у страшні новини і думаю лише про те, як вижити.

Мої 13 років розпочалися з чогось нового, незрозумілого та жахливого — війни.

Мама увімкнула телевізор, і з екрана кореспонденти надавали інформацію з гарячих точок: «Вибухи в Харкові, бавовна на Херсонщині». Я ще не до кінця розуміла, про що йдеться, але з маминих слів і з її реакції було зрозуміло, що новини кепські, а події жахливі.

Щодня ми чули ці слова: «ракетний обстріл», «сирена», «евакуація». І з кожним днем мама все більше втрачала сили.

Нас в родині шестеро, і хоч мій молодший брат ще не усвідомлював ситуації, він відчував, що з мамою щось не так. Її нервова система була на межі зриву, і я, як тільки могла, намагалася допомогти їй. Незважаючи на свій вік, я раптом відчула, як багато відповідальності впало на мої плечі.

Через кілька місяців після початку війни мій хрещений пішов на фронт добровольцем.

Кожен його дзвінок був для нас святом, кожен разочок його голосу по телефону приносив полегшення. Я зверталася до Бога в молитвах, щоб він захистив його.

Але, як ми всі знаємо, війна забирає найкращих. Одного дня нам постукали у двері. Мама поспішила до них, витираючи руки від борошна. На порозі стояла тітка зі сльозами на очах, її обличчя було сповнене відчаю. «Сашу вбили», — сказала вона. Ці слова прозвучали так гучно, що вони вдарили мене, як грім. Я не могла в це повірити. Перед очима почорніло, і світ зупинився.

Він більше ніколи не прийде додому, не обійме нас. Все, що залишилося, — це спогади про нього, які переповнюють моє серце і викликають сльози.

Дні минали, але війна не вщухала. Люди, яких я знала, зникали один за одним. Тоді я вперше по-справжньому зрозуміла, що це не просто слова з новин. Це реальність. І вона жорстока. Замість школи та уроків, у нас були години в підвалі, замість дитячих свят — сирени і тривоги. Кожен день був випробуванням на витривалість.

Я дивилася, як люди навколо тримаються разом, допомагають одне одному навіть у таких жахливих умовах. Наша громада стала сильною, об'єднаною.

Війна принесла біль, страждання і непоправні втрати. Але вона також показала мені, що навіть у найтемніші часи ми можемо знайти сили продовжувати жити, боротися за своїх рідних і близьких. Кожен день — це нова битва, але і новий шанс вижити й побачити новий світанок. Я вірю, що колись цей жах закінчиться. Що прийде день, коли ми зможемо поглянути у вічі одне одному без страху і сліз. Тоді ми розповідатимемо своїм дітям про цей страшний час і про те, як ми вистояли та перемогли. 

Кожен з нас, попри втрати і страждання, має право на надію. І я буду боротися за цю надію, за пам'ять про тих, кого ми втратили, і за наше спільне майбутнє. 

Я готова йти вперед, хоч це дуже важко, і не здаватися, поки не настане той день, коли ми знову будемо незалежною і суверенною державою.