Матвійчук Дарія, учениця 9 класу Славутського ліцею

Вчитель, що надихнув на написання есе - Самеовський Микола Павлович

Війна. Моя історія

Війна... Яке страшне слово... Війна в нас вдома... Дехто вважає, що вона почалася в 2022 році, але це не так. Війна почалася в далекому 2014 році, мені тоді було шість років, але я запам'ятала багато деталей, які навіки змінили моє життя. Якось додому прийшов мій батько з папірцем у руках, він простягнув папірець мамі, після чого вона почала зі сльозами на очах читати текст, а потім сказала фразу, яка й досі залишилась у пам'яті: "Якщо щось станеться, я без тебе не зможу". То була повістка.

Мій тато пішов добровольцем на війну, маючи чотирьох дітей, навіть нікому про це не сказавши. Тоді в моїй сім'ї був важкий період, я щодня просила Бога, щоб беріг мого тата. Днів, коли його відпускали додому, я чекала більше, ніж дня народження. Він прослужив чотири роки. Кожного разу, коли я про це згадую, очі наповнюються слізьми, а серце завмирає від болю.

Друга страшна подія в моєму житті сталася 24 лютого 2022 року. Так, це війна. Я прокинулася о 6:30 від маминих криків і сліз, почула дивні звуки надворі, то була сирена, яку я чула перший раз у житті. Перша сирена яка теж залишила свій слід у моїй долі. На той час мій батько працював за кордоном. Десь о 9 годині ми почали збирати свої речі, щоб поїхати в село, там точно було безпечніше, ніж дома.

Це був перший день у моєму житті, який я провела заглиблена в новини. У травні того ж року мій хрещений пішов на війну добровольцем.

Ще одна з найгірших дат у моєму житті – це 20 січня 2023 року. Це був звичайний день, ми з мамою були на кухні та готували їсти. Як тут зайшла додому моя тітка та принесла звістку. Вона сказала: «Саші більше немає…» Я сиділа за столом і не могла повірити в це, мама стояла біля холодильника, і після цієї новини вона впала. Вони поїхали до моєї бабусі сказати їй цю жахливу новину: її сина більше немає.

Я в той час не знала, як про це повідомити своїм сестрам, я зайшла в кімнату і сказала: "Хрещеного більше немає".

Після цього я нарешті збагнула весь жах, який стався. Сіла на ліжко, і ми з сестрою почали плакати. Це було дуже довго, аж поки не приїхала мама і не сказала йти спати. Я довго не могла заснути через паніку, страх, сльози та сильний головний біль.

Ті дні були одні з найважчих у моєму житті, не хотілося їсти, пити, спати, хотілося тільки плакати.

Людина, яка подарувала мені дитинство, моментами замінила батька, який був на війні, мій любий хрещений більше не прийде в гості, не спитає, як справи, не привітає з Днем народження. Ці думки вбивали мене зсередини. Перший місяць був найскладніший: переживання та усвідомлення.

Минуло вже понад 9 місяців, 9 місяців життя в повному жаху, найважливіше, що хрещеного так і не привезли додому та не поховали, його тіло гниє в землі за всіх нас, це реалії життя.

Ще одна подія, яка змінила моє життя, - це 25 жовтня 2023 року. Моє місто маленьке та знаходиться на заході України, обстріли тут не часті. Але 25 жовтня я прокинулася о 3:45 від сильного вибуху. Затряслося моє ліжко, і кімната вкрилася пилом від штукатурки.

Славуту того ранку обстрілювали, зруйновано багато будинків, пошкоджено всі школи та садочки нашого міста. Не пробачимо. Не забудемо. Помстимося. Єдині три слова, які зараз стали гаслом мого життя.

Після закінчення війни я не хочу свята. Я хочу, щоб був тиждень пам'яті та скорботи за нашими воїнами, які свої життя поклали на вівтар перемоги. Слава Україні і нашим захисникам-героям! Вічна пам'ять тим, хто вже не повернеться!