Слєпцов Микита, 9 клас, Слов’янський заклад загальної середньої освіти I–III ступенів №8 Слов’янської міської ради Донецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Заярна Олена Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Ще три роки тому я навіть не міг уявити, що моє життя може суттєво змінитися.

Я жив у невеличкому мальовничому місті-курорті під назвою Слов’янськ. У мене було все, що робило моє життя спокійним і щасливим: вірні друзі, тепла та дружна родина, затишна кімната та школа.

Я із задоволенням прокидався зранку, знаючи, що на мене чекають мої однокласники та улюблені вчителі.

Чи міг я уявити, що за декілька років, опинюся в іншому місті? Чи міг уявити, що не буду, як завжди, ходити до школи, а буду навчатися онлайн? Чи міг уявити, що буду лягати спати не в ліжко, а на підлогу, тому що так безпечніше? Авжеж ні!

Війна - це несподіванка, до якої неможливо звикнути.

24 лютого 2022року вранці моїй мамі зателефонували. Після дзвінка вона стала дивитись у телефон та у вікно. Я запитав її: «Що сталося?»  Мама сказала, що знов біда, Київ та Харків під обстрілами. Ми довго дивились у вікно, де була велика черга машин, не зрозуміли, чому вона утворилася неподалік від нашого будинку. Як з’ясувалося, то була черга за пальним, яке стало дефіцитним.

За тиждень у місті почали гучно гудіти сирени, а вже за місяць були чутно  вибухи.

Мама казала, що в магазинах почали зникати продукти, на закупи мене з собою не брала, казала, що це небезпечно. Інколи до мене приходив  друг, і ми разом грали в ігри, очікуючи на відбій повітряної тривоги.

Уночі ми лягали спати на підлозі в коридорі, дотримуючись правил двох стін, мама з бабусею сиділи на стільцях біля нас. Вікна заклеїли скотчем, а поверх штор повісили ковдру для світломаскування.

Разом із братом та сусідами зробили світло в підвалі та спускалися туди під час повітряних тривог.

Уже у квітні дорослі вирішили їхати з міста, мені не хотілося, але я мусив це зробити. Біля залізничноговокзалу м. Краматорська  була велика черга: діти, волонтери, дорослі з домашніми улюбленцями та валізами. У всіх були похмурі обличчя та страх в очах.

Нам пощастило… Якщо б не додаткові  вагони, які причепили декількома годинами раніше, якщо б не волонтер, який підійшов майже в кінець черги й покликав нас, ми б не були в тому потязі.

По приїзді до Черкас ми дізналися, що за кілька днів така сама черга людей, у якій ми стояли, була знищена російською ракетою. Це був шокуючий момент, що змусив усвідомити всю небезпеку того, що відбувається. Серед загиблих і поранених були й діти. Тоді стало зрозуміло, що війна не просто десь далеко на фронті, вона може бути будь-де й будь-коли.

Ми не мали родичів у місті, але нас прихистили зовсім незнайомі люди. Спершу це були волонтери, а потім  добра родина запросила побути в неї, доки  не підшукаємо собі житло.

Ми були  оточені хорошими людьми, проте відчуття  втрати дому було постійним. Це була не просто зміна місця проживання — а  крах звичного життя.

Моя мама шукала будь-яку можливість влаштувати наше нове життя: вона шукала роботу, займалася господарством, городом у людей. Я бачив, як їй важко й хотів допомогти хоч чимось. Одного разу на вихідних мені вдалося знайти підробіток, і ми разом із мамою мили підлогу в 10-поверховому будинку.

Знаю, що в майбутньому маю бути сильним, щоби захистити своїх близьких. Але зараз, будучи ще слабким, я вирішив зміцнити себе й почав працювати над своєю фізичною формою. Ідеться  не просто про силу тіла, а про силу духу.

Я пишаюсь тим, що наші воїни кожен день виявляють стійкість, відвагу, захищаючи наші міста й села. Дуже сумую, коли гинуть  захисники та мирні люди.

Я продовжую робити те, що в моїх силах. Знаю, що мої знання будуть потрібні в майбутньому країні. Вірю в те, що повернуся додому, що Україна буде незалежною та щасливою. Хай настане мир у моїй Україні й в усьому світі!