Наталю більш за все вразили родичі, які під час окупації виявили справжні обличчя прихильників «русскага міра», а тепер залюбки отримують українську гуманітарну і соціальну допомогу 

Ми зі Снігурівського району Миколаївської області. Я була в Снігурівці, збиралася на роботу. Мені подзвонили спочатку колеги, потім коханий. Згодом батьки додзвонилися. Кричали, плакали, казали, що по телевізору побачили виступ нашого президента про війну. 

Нам пропонували виїхати, але ми відмовилися. Не могли залишити свій будинок, свою рідню. Були в окупації, вірили в Україну, підтримували свою країну та чекали наших. Дуже багато прикрого відкрилося. Ми дуже розчаровані половиною рідні, зате ця ситуація допомогла побачити, хто є хто.  

Шокувало, що люди, які мене оточували, чекали на «рускій мір» і дуже тісно спілкувалися з рашистами. Годували їх, одягали, хліб їм пекли. А ще – вони здавали людей. От я була в батьків, і мене ховали, тому що я молода дівчина. 

Мене одягали так, щоб рашисти в мій бік навіть не дивилися. Дуже сильно переживали батьки та брат. А сусідка, яка працювала бібліотекаркою, сказала, що в нас троє людей і молода дівчина.  Зайшло восьмеро рашистів. Усі накурені та зі зброєю. Було дуже страшно!

Ті люди, які трималися поряд із рашистами, крали в магазинах. Потім награбоване вивозили в Херсон. Вони курили, пиячили, постійно щось святкували. У них грала музика… А ми тихенько ждали наших. І люди, які були патріотично налаштовані, між собою ділилися ліками – по пів таблеточки, одягом, їжею. Підтримували одне одного і тихенько чекали наших, тому що якщо б ми це розголошували, то нас би просто розстріляли. Слава Богу, дочекалися. Дуже велика вам подяка. Я вдячна волонтерам за гуманітарку. 

Зрадники 9 травня варили юшку, музику слухали, танцювали. А наші хлопці, які проривалися Снігурівку визволяти, загинули й лежали в посадках. Їх навіть не могли забрати, щоб поховати. Діти лежали в тих посадках, гнили, а вони святкували… А тепер прикро дивитися, що ті люди приходять по гуманітарку. І дуже шкода, що немає фільтрації, нема управи на них. Але нічого, я думаю, Господь Бог їх покарає.

Ми від Фонду Ріната Ахметова отримували гарну гуманітарку. Дуже вам вдячні! Дякую нашим волонтерам, президенту, всім нормальним, адекватним людям. Ми не голодуємо, отримуємо соціальну допомогу. І величезна вдячність коханому, який у Бахмуті захищає нашу Україну! Він мене підтримує фінансово, переживає за мене. Я тепер можу купувати медикаменти. У нас відкрилися аптеки і магазини вже працюють.

Я була вражена, коли мого коханого поранили. І коли приїхали до мого брата. І коли моя родичка хотіла мене видати заміж за рашиста. Поки я була в окупації, у мене не було захисту. Я дуже переживала, щоб вона не сказала, що в мене є коханий і він воює.

Це дуже страшно. Чого вона лізе в моє життя? Якби не війна, я б уже вийшла заміж… 

Ми чекали, коли наші прийдуть, бо було страшно, коли над головою літали снаряди. А коли ЗСУ до нас прорвалися, то це була така радість! Якби ви бачили, як люди їх зустрічали з прапорами, як ми їх пригощали! Це враження на все життя. Ми і плакали, і дякували, і обіймали їх…

Зараз я не працюю, тому що Снігурівку дуже зруйнували, підприємства позакривали. Та й яка зараз робота? На Великдень такі були прильоти! Може, ви бачили в новинах? У нас діти загинули. І дуже великі вирви. Тож я не працюю поки. 

Мені здається, що війна закінчиться до кінця літа. Я дивлюся новини, спостерігаю за ситуацією. Чекаю, що повернеться мій коханий. Сім'я і діти – це наше майбутнє в першу чергу. І, звичайно, реабілітація військових. Я за спеціальністю психолог, спілкуюся з колегами з Миколаївської області, Херсонської. Ми хочемо створити центр допомоги військовим та їхнім родинам. Я думаю, що все буде добре, і ми будемо допомагати людям.