Титюк Ангеліна, учениця 10 класу Смолярівського ліцею Старовижівської селищної ради Ковельського району Волинської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Крикота Тетяна Анатоліївна

Війна. Моя історія

Війна… Яке моторошне та болісне слово. Для кожного з українців воно звучить по-різному, але з таким самим відчуттям страху. Ще недавно ми жили прекрасно і чудово, про війну слухали тільки з вуст наших стареньких прадідусів та прабабусь. Вони неодноразово говорили: «Немає нічого страшнішого війни». І це справді так.

24 лютого…Ранок, який змінив наше безтурботне життя на «до» і «після». Новини, тривоги, страх…Почалася повномасштабна війна.

Люди, які так хотіли жити, вже подумки прощалися з життям. Діти, які могли собі спокійно йти до школи, сиділи та слідкували за новинами. Кожен день приносив з собою усе жахливіші новини і ще більше паніки. Всі готувалися до найгіршого. Погані новини нас не полишали ні на один день, але ми все-таки вірили в краще, що щось має обов’язково змінитися. Так було боляче від того, що зрадником виявилася росія.

Як таке може бути? Країна-сусідка, яка встромила ніж у спину, так безпощадно, серед ночі, як підступний злодій, влізла на наші землі. Для чого? Кажуть, що заздрісники не можуть пережити чужого щастя. Вважаю, що так сталося з росією. Споконвіків вона не може змиритися з тим, що Україна була, є і буде.

Так, нам зараз невимовно важко, боляче, образливо. Не можна підібрати слів, щоб описати наш біль і тривогу. А особливо на початку війни. Люди виїжджали за кордон у переповнених автобусах, поїздах. Скрізь були величезні черги… Але найстрашнішим було те, коли гинули безневинні люди.

Кожного дня молитва не покидала наш дім. Ми день і ніч молилися за свою сім’ю, родину, військових, полонених, усіх людей, які знаходяться в пеклі…

Знищення Маріуполя, Бучі і інших міст, містечок, сіл болем відзивалося у серці, кровоточивою раною боліло і болітиме.   Вночі ми не спали. У головах роїлися , як бджоли, думки. Що ж буде далі? Потрібно було діяти. І наш народ, такий, здавалось би, наляканий і непідготовлений, піднявся до боротьби. Хто як міг. Одні йшли воювати, інші – на блокпости.

Кожен щось робив і робить для великої Перемоги, яка обов’язково буде! Я в цьому ні на хвилину не сумніваюся. Бо хіба може бути інакше? Навіть маленька дитина знає, що завжди добро перемагає зло. І ми переможемо. Адже це величезне зло теж має зникнути обов’язково.

Багато ми пережили за цих майже два роки війни. Кожен раз, чуючи це страшне слово, у горлі пересихає, а серце щоразу стискається від болю. І кожен раз, коли чую про наших відважних і сміливих людей, розумію, що це морально сильні люди.

Минулорічна осінь і зима були темними, як ніч. Ми боялися цих довжелезних вечорів, але терпляче чекали покращення. Бо що нам хотіти, коли ми вдома, хоча і без світла.

Порівняно з нашими ЗСУ це квіточки. А їм же доводиться сидіти в холодних окопах, кожен раз ризикуючи своїм життям.

Наші воїни в наших молитвах. Наші мужні захисники воюють за нас, за наше майбутнє. А багато з них і віддали своє життя за нас, за неньку-Україну. Вони назавжди залишаться в наших серцях добрими та сміливими.

Проходить день за днем. Але звикнути до цієї війни неможливо. Вона, як чорний ворон, викликає чорні емоції. А новини про зруйновані будинки, вбитих людей потрапляють у саме серце, і воно тремтить, як зляканий зайчик. І хоча багатьох з цих людей я не знаю, але легше від цього не стає.

Та все ж у душі, десь глибоко-глибоко, жевріє маленька іскорка віри, що ми вистоїмо, переможемо, відбудуємо нашу стражденну Україну. У нас сильний народ, і ми справимось з будь-якими випробуваннями. З нами Бог і ЗСУ.

Саме нашим воїнам ми вдячні за врятовані життя, за спокійний день і ніч, за те, що ми можемо жити, мріяти та будувати плани на майбутнє, за теплу домівку та любов до своєї Батьківщини. Саме ви, наші рідні воїни, - наші справжні герої! Нехай кожного з вас оберігає Бог!