Вчителька з Херсонщини виїхала разом із сином, тепер дуже переживає за розбиті села і покалічені людські долі

Я мешкала в селі Брускинське на Херсонщині. Мені 49 років.

Ми були вдома, готувались їхати на роботу і до школи. Потім подзвонили з телебачення почули, що на нас напали. Я в сусідньому селі працюю - там зараз бойові дії. Я проживаю з сином, виховую його сама. Батьки були онкохворі, вже померли. Ми зараз проживаємо в батьківському будинку. Я на роботу їжджу за дев’ять кілометрів. 

По-перше, продукти ми не могли придбати, бо нічого не підвозили в район. Страх був, що не буде що їсти і чим годувати дитину. Наше село перебувало цілий місяць в окупації. В селі проживало більше двісті чоловік, а росіян приїхало більше двох тисяч. Заселялись спочатку в пусті будинки, а потім почали заселятись до людей. Страшно було на вулицю виходити, та й комендантська година починалась о п’ятій. 

Ми постійно сиділи вдома - дуже страшно було пересуватись в будинку через те, що техніка їздила, а наш дім знаходиться близько біля траси. Коли почався обстріл, то було дуже страшно, і ми ховались в погребі. 

Над нами літали ракети, поряд проїжджала техніка. Ми ночували в коридорі, бо до погреба було далеко бігти, а під хатами стояла техніка російська. 

В один день росіяни почали мирних людей обстрілювати і говорити, що це стріляють українці, хоча наші стояли аж під Кривим Рогом. Обстріляли будинок моєї сестри. 

Коли зять виїжджав, ми з сином зібрались за п’ять хвилин. Коли виїхали, було так незвичайно, що люди за декілька кілометрів живуть, як і жили, а ми в окупації були в страху постійному за життя. Зайшли в магазин - було дико дивитись, що в магазині є хліб, яблука і ковбаси. 

Переживаємо - раптом дізнаємся про те, що наші хати розбиті, і повертатись додому немає куди. Школу також розбили. Більшість людей з села виїхали, там залишалось, мабуть, чоловік п’ятдесят. Не знаю, чи й вони виїхали, бо зв’язку немає ні з ким.

Страшно перебувати в такому становищі, відчувати себе безхатченком. Все, що було, в один момент пропало. Що буде далі - невідомо, тому що бойові дії ще не закінчились. Люди, які приїхали сюди, сказали, що від села нічого не залишилось. Коли росіяни будуть відступати, то будуть робити «чорну зачистку» - кожна будівля буде розбита.

Кажуть, що дуже сильно обстрілюють, багато людей ранило, вбило. Людей вбивають і закопують на подвір’ях - не дають на кладовище нести.

Розповідали, що багато розкидано мін. Останніх п’ятьох людей з Давидового Броду випустили через місток і сказали, що вони під прицілом, що за ними спостерігають. Ті люди перейшли через річку і пішки пішли на Білу Криницю - село Херсонської області. Там були старі люди, які довго там перебували без світла, без води, без їжі. Там всі хати розбиті, і всі речі, які були, вивезені під чисту з кожної хати. 

В моєї сестри хату тільки розбили - відразу заїхали і те, що могли загрузити, вивезли. Вони спеціально так роблять, щоб люди виїжджали, щоб можна було вивезти майно. 

Дуже багато худоби побитої, яку ніхто не закопує, і дуже великий сморід стоїть. Невідомо, яка там буде обстановка з водою. 

У селі Білогірка, яку зараз звільнили, взагалі людей не було. Вони виїжджали під обстрілами, а коли зайшли наші війська, то зняли і показували відео: там жодної цілої хати немає. 

В селі, яке пів року перебувало в окупації, росіяни натворили таке, що навіть дивитись на це не можливо. Страшно те, що все життя прожили на своїй батьківщині, а повертатись немає куди. Невідомо, чи це все буде відбудовано. Там батьківські землі залишились і хати. Дуже важко про це говорити і думати. 

Моєму сину 12 років, і немає можливості в онлайні займатись через обстріли. Тут дуже добре: і продукти видають, і одяг. Хочеться, щоб вже не було пострілів і щоб скоріше була перемога. Ми приїхали в квітні місяці, але кожного разу, коли бачу своїх і розпитую, нічого втішного немає. 

Так хочеться, щоб скоріш тих рашистів вигнали! Вже хочеться самому їх іти й виганяти. Коли будуть відступати, то там нічого цілого не залишиться. 

Як шкода дітей! Я вчитель, у мене вже до 30 років стажу, і діти, яких я виховувала, зараз воюють. Хіба ж я їх виховувала для того, щоб була війна? Почуття гордості переповнює і материнське почуття тривоги за кожного, хто воює. Хочеться, щоб всі повернулись живими до своїх домівок. Молимось за наших хлопців, які такі сильні і сміливі, і за наш народ, який все це переживає.