Моя родина - чоловік і син, якому 39 років, він інвалід третьої групи. Я інвалід третьої групи також. Чоловік - лежачий після інсульту. Ми зараз проживаємо в пансіонаті реабілітаційному в Херсонському районі. Нашої квартири вже немає, розбите все: і сараї, і гаражі. Я туди не поїду, бо не покину чоловіка. 

Ми приїхали 29 квітня, тому що росіяни почали Високопілля і Херсонщину бомбити, і всі прильоти були через нас. У нас школу зруйнували і центр. Ми в підвалі сиділи два місяці. Вже просто не могли сидіти, звернулись до нашого старости, і нам допомогли евакуюватись. 

Я все життя працювала і думала, що хоч на старості не було тяжко. Купувала телевізор, а вийшло, що все воно зруйноване. 

Хата наша там розбита і вікон немає. Потрібно якось добиратись, щоб забити ці вікна і забрати те, що там залишилось. 

Їжею ми запаслись, скільки могли. Десять баклажок води набрали і затягнули в підвал. Поки не стріляли, я могла полізти, забрати їжу з холодильника, і сусідів нагодувати, і свою сім’ю. 

З часом стало зрозуміло, що нічого хорошого вже не буде - тільки все гірше і гірше. Був такий великий вибух, і ми відразу зрозуміли, що нам тут залишатись не можна. Мій чоловік не ходить, тому ми під руки з сином тягали його туди-сюди. 

Я хочу додому. А куди, якщо будинку немає? Чоловік каже, що буде жити в підвалі, а вже і підвалу немає. 

Хотілось би, щоб все це закінчилось.