Амєрова Юлія, Ліцей № 133 м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Салецька Вероніка Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Уже більше двох років Україна страждає від вторгнення Росії на її території. 43 мільйони українців 24 лютого 2022 року прокинулись від жахливих вибухів, звуку сирен та новин про повномасштабне вторгнення країни-сусіда на наші землі. Люди відчували страх, нерозуміння і зневіру в те, що відбувається.

Так прокинулась і я в той день, з почуттям страху, нерозумінням у те, що це все повторюється знову.

Мій шлях рахується не в 1000 днів, а в 10 років, розпочинаючи відлік з квітня 2014. Тоді я так само прокинулася від того, що матуся хутко несе мене, закутану в ковдру, до підвалу. Нічого не розуміючи, я чула звуки сирени та нервове матусине «все буде добре». За той рік у моїй пам’яті залишились лише період тимчасової евакуації до Харкова, підвал, у якому я сиділа днями з мамою та моїми бабусею і дідусем, звуки обстрілів, сирен та літаки, які гучно пролітали над моїм будинком.

На щастя, це залишилось у минулому і все налагодилось. Так вважала я. Моє життя кипіло.

Я ходила до школи, займалася танцями і вокалом, вчила мови у лінгвістичному центрі та їздила на матчі з хокейним фан-клубом. Я брала активну участь у житті школи, їздила на екскурсії з класом та жила, як усі діти. Я мріяла стати дитячим хірургом та жити у Харкові. Я вважала світ прекрасним, ніколи не сумувала та просто насолоджувалась своїм дитинством, чекаючи нових пригод.

Усе змінилося 24 лютого 2022 року. Я не вірила, що мені прийдеться знову руйнувати свої повітряні замки і подивитися на всі жахи, що мене оточили, як змії.

Життя зупинилося на деякий час у той похмурий день, коли всі новини показували зруйновані будівлі та постраждалих, великі черги в аптеках та супермаркетах. Це все пригнічувало, і я лише розуміла, що мені необхідно подолати всі перешкоди та труднощі.

Через місяць моя родина прийняла рішення евакуюватися у Кіровоградську область. Ми їхали, не знаючи куди, просто щоб знаходитись в безпеці.

Для мене це було жахом, бо я не розуміла, як можу покинути свій дім, залишити бабусь і дідуся, своїх домашніх улюбленців, речі, друзів та рідні околиці міста, якими я прогулювалась кожен день. Пів року евакуації мені прийшлося жити у робочому селищі, де працював мій батько. Там у мене не було друзів, навчання також не було. Я сиділа у будиночку і думала про те, чому ж це все трапилось саме зі мною. Чим я заслужила таку долю? Мама, подивившись на мій пригнічений стан, вирішила переїхати у найближче місто, щоб я була в соціумі, знайшла друзів і хоч трішки почала посміхатися.

Переїхавши до міста, матуся віддала мене до музичної школи, щоб я адаптувалася. На той час я була російськомовною, бо зростала у такому середовищі. Ідучи на перший урок, я знайшла у собі краплю надії, що все налагоджується. На моїх вустах була посмішка вперше за довгий час.

Там я вперше зіштовхнулася із буллінгом. Я почувала себе принизливо, коли чула на свою адресу таке: «Чому ви, переселенці, понаїжджали до нас? Їдьте звідси додому!».

Та інші ганебні слова. Шокуючою була подія, коли я з подругою сиділа розмовляючи в парку , як до нас підійшла компанія хлопців. Один з них кинув сміття мені в обличчя, кажучи образливі слова за мою російську мову. Чому, втративши свій дім і спокійне життя, я маю чути це?

Після пережитого, ми вирішили переїхати у Київ. Зараз я намагаюся спілкуватися у побуті українською, бо це ідентифікує мене як українку. Я знову почала прагнути до здійснення моїх мрій, розширюю коло спілкування і просто йду далі своїм життєвим шляхом.