Шульгач Лариса Степанівна, вчитель, Бородянський академічний ліцей

«1000 днів війни. Мій шлях»

Хтось із мудрих сказав, що життя – це сон. А й справді. Я сплю: високо піднімаються груди, повіки тремтять, по щоці біжить сльоза… Щось сниться страшне, якесь жахіття, але сон має закінчитися. Так, я просинаюсь, навколо звичні речі, але блискавкою розриває мозок! Війна! Навколо точиться в моїй країні війна!

Я її відчувала ще задовго до часу Х. Дивилася російські телепередачі, ловила кожну думку і не вірила, що від слів вони перейдуть до діла.

Не вірила. Але все сталося, як сталося. Згадуючи час, котрий Київщина була в окупації, зокрема моя Бородянка, Загальці, в яких я народилася, Дружня, всі події зараз мені зринають кінострічкою фільму, як калейдоскоп, але не яскравий,  а чорно-сірий. Перша картина: початок вторгнення, горить нафтобаза, вона поряд із нашим будинком. Усе в диму, і душа моя в «диму». Я плакала не знаючи, що робити. Ми залишились, нікуди не виїжджали, на те був ряд причин.

А ще згадується 2 березня 2022р. час, коли скидали авіабомби на будинки мирних мешканців у центрі Бородянки.

Винищувач, скинувши бомби, просто над нашими головами, дуже низько, набирав розвороту і летів геть. Я просто впала ридаючи на землю.  Піднявши голову, я бачила, як палала Бородянка. Це перші дні. А потім були постійні вибухи. Я мешкаю на околиці селища, жахливих картин знищення Бородянки не бачила, але все чула. Я називала це, можливо, і недоречно «музикою» війни. Просто брала подушки, ковдру, вмощувалася на ґанок і слухала цю «музику»: зранку й до вечора сунули, брязкаючи гусеницями, танки на Макарів. Вони так хотіли прорватися до Києва…

А ще постає інша картина. Кінець березня. У Загальцях іде страшний бій. Наді мною небо блакитне-блакитне, а над Загальцями воно сіре, ніби темна хмара огорнула моє рідне село.

Два гелікоптера літають по колу, випускають стріли смерті. Горять будинки. Суцільна стрілянина. Я дивлюсь. Аж ось летить ключ диких гусей, вони повертають до рідної домівки. Вибухи розбивають зграю, птахи розлетілися навсебіч, а один гусак пролітає наді мною і жалібно кигиче. Мені здавалося, що то плаче пташиним голосом моя ненька Україна! Так минув місяць: без води, без світла, без хліба, в суцільних вибухах і пожежах. Але раптом, мені так здалося, росіяни знялися й колонами покинули моє селище. Те, що вони залишили після себе, можна хіба було побачити в кадрах апокаліпсису.

Картини в моїй голові мерехтять, приносять біль спогадів. Спогадів, які залишаться зі мною на все життя. Якось так…

А ми переможемо, обов’язково переможемо, бо правда на нашому боці!