Того ранку я був на роботі і почув вибухи в нас на аеродромі. Ось так і почалася війна. Тоді вже я ввімкнув телевізор, і там через деякий час стали розповідати про масований обстріл України і про те, що почалася війна. 

Люди в місті стали панікувати, всюди були великі черги, зв'язку майже не було, телебачення пропало майже одразу. На початку ми не відчували потреби в чомусь, але з часом почали продукти зникати і з пальним були проблеми. 

Переживали за близьких, за свою родину. Зворушив мене один із перших днів окупації в Мелітополі. Багато людей виходили на демонстрації з українськими прапорами. Люди гуртувалися, і це було приємно. І відразу було видно, хто за кого. 

Почали ходити по квартирах люди, які стали співпрацювати з окупантами, і вимагати гроші за комуналку та все інше. А платити нам було нічим.

Ми виїжджали з Мелітополя по трасі на Запоріжжя через Василівку. З родиною стояли п’ять діб у чистому полі. Це було важко: у мене батьки похилого віку, сестра і двоє неповнолітніх дітей. На шляху до Василівки ми багато чого побачили, наприклад, техніку розбиту. Слава Богу, загиблих людей ми не бачили, але тяжкувато було. 

Тільки-но ми зв'язалися з родичами і сказали, що вже в Запоріжжі, нам відразу допомогли, дали дах над головою. І тепер ми всі разом в одному місці перебуваємо. Вони нам допомагають, а ми їм допомагаємо, чим можемо. Ми згуртувалися.

Ми ні на кого не нападали, нікого не чіпали. До нас прийшли з війною, тож я вважаю, що нам треба ворога виганяти. Нам потрібна лише перемога.