Олійник Анастасія, учениця 11 класу Черняхівського ліцею № 2 Черняхівської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Столярчук Тетяна Петрівна

Війна. Моя історія

Вам коли-небудь  випадала нагода бути в каюті корабля серед бурхливого моря?  Саме тоді, коли ти чекаєш цікавої подорожі та незабутніх вражень?  Коли впевнений у  власній безпеці, адже корабель такий надійний, а твоя каюта затишна. Ти в ній, наче в окремому Всесвіті, не думаєш про те, що  відбувається довкола в бурхливому морі.

Тебе поки ще не охопив страх, адже ти у безпеці…. А хвилі більше огортають корабель, в якому ти пливеш…

До війни я жила у своїй надійній «каюті». Поруч зі мною була велика, щаслива сім’я зі своєю історією та традиціями. Моїм світом був гарний затишний будинок, рідна школа, невеличке село, де всі жили однією сім’єю. Я впевнено будувала своє майбутнє,  попри те що у моїй  батьківщині, Донецькій області, вже йшла війна. Я просто не помічала її,  бо звикла жити з нею з самого дитинства, з восьми років.

Я звикла до звуків постійних вибухів, до спалахів пожеж, щільного диму, малою дитиною навіть знала всю місцеву військову техніку.

Але в одну мить цього всього не стало. Буремні хвилі розбили надійну каюту мого життя.  І знищили весь корабель щасливого майбутнього. Що я відчувала в ті дні? Відверто кажучи, я навіть  не була налякана. Ми всі, місцеві жителі,  думали, що все закінчиться швидко. Перший місяць війни для мене – це гучні звуки: брязкіт зброї, гуркіт техніки, дрижання землі, вибухи снарядів і плач, постійний плач вдень і вночі.

Я не зовсім розуміла, чому моя мама була дуже нажахана, чому такий стривожений батько, чому постійно плаче дружина брата і не можуть заснути її маленькі діти.

 Якось вночі, однієї із найжахливіших,  в сусідньому селі одним літаком було знищено двадцять три будинки. Двадцять три будинки, де просто спали мирні люди. Це був момент  появи страху і ще більше  сліз. Найбільше плакала мама і невістка, адже на їх руках були діти. Найгірше - помирати під завалами з маленькими дітьми на руках, які не бачили життя, які не розуміють, що йде війна, яка є синонімом смерті.

У нас ніколи не було повітряних тривог, я не чула галасу сирен, попереджень про небезпеку. Була вічна тривога. І поруч з нами жила смерть. Місцеві так до неї звикли, що не помічали її присутності. Люди просто гинули, гинули по дорозі в магазин за хлібом. Готуючи їсти у себе вдома.

 Ще дитиною, я зрозуміла, скільки нестерпного болю, людських страждань та пекучого горя у цьому  короткому слові «війна», яке перевернуло все моє життя. Скільки пролитих сліз, крові невинних людей, гіркоти і криків живе у цьому слові. Війна - це завжди ЖАХ. Щось неземне, неправильне, нестерпне… Як могли люди, розумні створіння,  вигадати таке? Як могли вони дозволити вбивство собі подібних? Один з найперших та найбезглуздіших винаходів людства. Війни приносять лише горе та хаос, страждання та душевну  порожнечу. Одна думка про це змушує кричати, ні, мліти..

Я розумію, що ми живемо в неймовірно жорстокому світі, де війна є реальність. Вона неначе бурхливе море, що безжально топить безліч кораблів, але кожен корабель -ЛЮДИНА. Людина, що народилася для життя. Невже хтось має право забрати це життя? Завдати комусь болю і страждань, скалічити чиюсь долю?

А далі було рішення, яке ми  не могли прийняти вісім років, - залишити все рідне та їхати. Ми боялися цього, адже попереду було невідоме життя, була розлука з близькими людьми. І навіть через півтора року, у відносно безпечній частині України, мені страшно. У мене дуже рано закінчилося дитинство, лишивши тільки до болю рідні і теплі спогади  про  щасливі дні зі своєю великою сім’єю, про безтурботні роки життя, про друзів, які виїхали чи загинули.

Від цих гірких думок і втрат я почала ловити себе на думці, що я самотня. Самотня навіть серед людей. І думка, що я більше ніколи не повернусь додому, ще більше спустошує мене.

Зараз я маю інший дім, інших друзів, інші захоплення та інші мрії. Іноді люди, що бачать в мені юну дівчину, не розуміють мене. Мені складно описати всі  свої почуття, але  я віддала б все на світі, щоб  подібного ніколи не відчули інші. Я знаю напевне,  що саме безмежна любов до людей, допоможе зберегти мій корабель в жорстокому морі життя. Я залишусь Людиною  попри все, що станеться зі мною, і доки житиме моє серце - буде жити й моя душа.

А що корабель у шумному морі? Що його врятує? Можливо, це якір. Міцний та важкий, під назвою «надія». Той, що втримає нас від відчаю, не дасть душі вдрузки розбитися об скелі важкого життя. Наша надія на людяність, віра, любов. Так, справжня любов один до одного. Це те, що дає сили і мені особисто. Я ділюся з людьми тим, що маю сама: теплом, щирістю, що гріють світ в цей холодний час війни.

І я на колінах готова молити  вас вірити… Не лише вірити, а приносити хоча б краплинку тепла та любові у світ. Благаю, залишайтесь людьми з міцними чеснотами. Все починається з себе. Не даймо власному гніву, егоїзму та несправедливості зруйнувати наш корабель зсередини. Наша доля у наших руках, ми зможемо все, я вірю. Плекаймо мир. Плекаймо у собі людину.