Марченко Максим, 16 років, Харківська область, Ізюмський район, Барвінківська міська територіальна громада, с. Африканівка, Григорівська гімназія Барвінківської міської територіальної громади

Ізюмського району Харківської області

Я – учень 9 класу, мешканець Харківської області. Але я вже встиг відчути на собі подих війни. Хоча, на щастя, мені не довелося бачити пострілів, вибухів та інших жахіть війни. Все це зупинила українська армія, зупинила майже на порозі мого дому. 

Коли в новинах по телевізору показували захоплення влади в містах Донбасу - це не виглядало справжньою війною, швидше вуличним хуліганством. Це було десь нереально далеко і для нас здавалося безпечним. Я був переконаний, що прийде українська армія і за кілька днів відновить порядок. 

В житті людини існують дні, які запам'ятаються йому на все життя. Це може бути вступ до 1 класу, поїздка з батьками на відпочинок, подарунок на день народження та інше. Такі дні наповнюють наше життя позитивними емоціями, несуть радість, захоплення, відчуття щастя. Вони повинні бути в житті кожної людини.

Але є дні які врізаються в пам'ять своїм негативом, страхом і одним з таких днів для мене був день, коли я відчув що в нашій країні почалася війна. І нехай її називають різними назвами – АТО, конфлікт на Донбасі, сепаратизм – це не змінює її суті. Так само гинуть люди, руйнується майно, яке створювалося роками, люди позбавляються впевненості за власне життя.

Такий день особисто для мене розпочався тоді, коли сепаратисти захопили Слов'янськ (12 квітня), а від нас це всього 70 кілометрів. Це недалеко, година поїздки на автомобілі. Слово «війна» швидко почало набувати справжніх, реальних рис.  

Це слово спочатку якось не вкладалося в мене в голові. Як могло таке трапитися в Україні, майже в центрі Європи на початку XXI століття? Війною для мене була, наприклад, героїчна оборона Києва у Другій світовій війні. Її я бачив з історичних кінофільмів, чув про неї на виховних годинах у школі. І, здавалося, що на нашій мирній українській землі нічого подібного більше ніколи не буде. Але реальність потроху приводила до тями. Новини по телебаченню демонстрували кадри військових зіткнень сил АТО та сепаратистів, поранених та загиблих солдатів.

Потім прийшов страх. Найстрашнішим для мене був час, коли українська армія ще була далеко. Будь-якої миті сепаратисти могли рушити в нашу сторону і їх НІКОМУ було зупинити. Кожен день не давав спокою. Ми навіть зібрали грощі, документи та найнеобхідніші речі і тримали їх напоготові на випадок евакуації. Жити та відчувати беззаконня не хотілося нікому. На щастя, все це не знадобилося.

День, коли я усвідомив, що почалася війна, означав невідомість, непевність мого майбутнього, зрештою існування самого нашого життя. Все, що раніше було таким буденним, звичним, могло бути знищене змовниками, які не тільки порушили конституційний лад нашої держави, а і мирне життя цілого народу, в тому числі і моє. На жаль, звичні, буденні речі починаєш цінувати, коли їх втрачаєш. І мир не є виключенням.

Він є основою для багатьох інших сторін життя людини – навчання, роботи, сім'ї, розваг. Війна руйнує все це однією своєю звісткою і змушує глибше замислитись про сутність самого життя, на фоні якої наші дрібні побутові проблеми та невдачі виглядають мізерними.

Нестійкий мир, який триває сьогодні дає мені можливість спокійно жити, навчатися, зрештою, грати в футбол з друзями, не боячись, що поряд впаде снаряд. Сьогоднішній мир дає надію, що, зміцнивши власні Збройні сили та заручившись міжнародною підтримкою, Україна, нарешті, зможе подолати супротивника та відновити контроль над власною територією.