Мар’яна, 8 клас, Хмельницька область

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Це мав бути звичайний, безтурботний ранок... Але я прокинулась не від будильника, а від того, що моя мама говорила з кимось по телефону. Мене це дуже збентежило, адже було ще зовсім рано. Я з подивом запитала матусю, чому вона не спить, на що ненька схвильовано повідомила мені: «Прийшла страшна чума на нашу землю. Розпочалася війна…» У перші секунди, коли я ще не зовсім прокинулась, спершу «зраділа», що можна було не йти до школи. Та швидко моя думка змінилася, коли ми ввімкнули телевізор.

Переглядаючи всі жахіття, що відбувалися у нашій державі, стало лячно.

Цілими днями моя мама не випускала телефона з рук, читаючи новини. Не знаючи, що може статися завтра, вона прийняла рішення – відправити мене з сестрою до Польщі. Сестра Cаша обурювалася, тому що не хотіла покидати Україну, але все ж таки погодилась. Нам знайшли перевізника – і ми рушили в дорогу.

У той момент моя найстарша сестра Ірина була вже в Польщі, тому ми вирушили до неї.

З нами ще поїхав мій двоюрідний брат Артем. Він просто мовчав, його погляд був сумним та безнадійним. Майже цілу дорогу панувала тиша. Під’їхавши майже до кордону, звідки нас планували забрати автобусом, ми вийшли з авто і стали чекати…

Було дуже холодно. На узбіччі ми помітили розміщені палатки, де можна було випити гарячого чаю та поїсти. Людей – неймовірно багато: як дітей, так і старших. Під’їхав шкільний автобус – і всі, штовхаючись, почали заходити до нього.

Пройшло кілька хвилин, як ми зайшли в заповнений людьми автобус і почули сильний гуркіт, ніби від вибуху. Це було дуже страшно. Люди почали кричати, виявилось – це страшна аварія.

Біля повороту була дуже вузька дорога і крутий схил, одна з машин покотилася донизу, у ній за кермом був чоловік, який вилетів від удару через переднє скло. Багато людей побігло на допомогу, це сталось за декілька метрів від нас, тому побачити і почути було не складно. Особливо запам’ятався чоловік, який кричав лежачи на землі.

Через вікно я побачила, що до нього побігла перелякана жінка з маленьким хлопчиком на руках, у якого на спині був маленький рюкзачок з малюнками. Я не можу уявити, як у цей момент для нього було страшно.

Згодом все ж таки ми вирушили до самого кордону. Ще довго всі не могли оговтатись від тієї ситуації, тому їхали у галасі, паніці, ніхто не знав, що чекає попереду.

На кордоні була величезна черга, я бачила в обличчях людей переляк, страх, відчай. Багато хто був з собачками, котиками: тварини від страху нявкали, скавчали, ніби кричали про допомогу і говорили, що їм страшно, а деякі сиділи тихенько, без сил, навіть піднятись на лапки не могли. Були новонароджені дітки, що плакали на руках у мам. Бачила, як старенький дідусь допомагав йти для бабусі, тримаючи її попід руки, бо вона ледве-ледве трималася на ногах.

Довго простоявши на кордоні, ми все ж таки його перетнули. Далі просто не уявляли, що робити, адже не знали мови, щоб запитати, не було інтернету та зв’язку.

Ще трохи постоявши, ми наважилися щось пояснити українською та попросити про допомогу. Нам сказали, що потрібно сісти до автобуса, який підвезе до волонтерського штабу. Але як виявилось, поїхали в зовсім інший бік. Налякані, ми не знали, що робити…

Нас відвели в палатку, де стояли ліжка та було тепло, допомогли додзвонитися до сестри і пояснити наше місце перебування. Потім зайшли у велику будівлю, де було дуже багато людей. Там працювали волонтери, які надавали необхідну допомогу.

Поспіхом я побачила, як відчинилися двері у велику залу: у ній на кожному кроці лежали матраци, і сиділо безліч людей, напевно, ті, кому не було куди їхати та де спати. Згодом волонтери таки забрали нас та відвезли до Іри.

Перші тижні було дуже важко, адже моя сестра одна працювала і намагалася опікуватися нами, але багато допомоги нам було надано саме волонтерами. Це міжнародні організації для допомоги українцям, де видавали одяг, продукти тощо. Я навчалася з братом дистанційно, поки сестри були на роботі. Іноді виходили на прогулянки.

Мій брат Артем далі не захотів залишатися на чужині: уже в квітні поїхав додому, до рідної і такої далекої України. І залишились ми троє, три сестрички.

Згодом я пішла до польської школи: мені там дуже подобалось, знайшла нових знайомих та друзів, ходила на додаткові заняття з польської мови. На початку літа я все ж таки повернулася в Україну: по-перше, дуже скучила за мамою, а по-друге, щоночі снилися рідний дім та рідне село.

За час перебування за кордоном я багато чого усвідомила, стала дорослішою. Перші секунди війни заганяли українців на чужину. Я вдячна за ту силу підтримки, яку мала у Польщі. Але дуже хочеться жити та навчатися в рідній Україні, творити її сучасне, бути силою і підтримкою своїй мамі, своїй Батьківщині та державі загалом.

Мої сестри так і залишились у Польщі, а я з мамою вдома. Я неймовірно за ними сумую, адже бачитись нам доводиться, на жаль, дуже рідко.

За три роки повномасштабної війни навколо моєї родини стільки сили, що вистачить пережити важкі часи в рідній стороні. Але як же хочеться більше не сидіти вночі в укритті з книгою в руках, не чути сирен, вибухів, не дивитися на матерів, які щодня втрачають своїх дітей.

Хочу зберегти свою силу любові до рідної України, аби повернутися до спокійного та радісного життя під мирним небом.

Слава Україні! Слава ЗСУ!