Абакумова Ярослава, 9-В клас, Харківський ліцей № 169

Вчитель, що надихнув на написання есе: Олена Миколаївна Ігнатенко

"Війна. Моя історія"

А що для кожного з нас означає «війна»? Війна – це найжахливе, що може відчути кожна людина. Це розрухи, галас, страх, біль втрати рідної людини, що переслідує кожного дня та живе десь там, на дні душі як дорослого, так і дитини.

Перші розмови про можливу війну дійшли до мене ще у школі, шістнадцятого лютого. Тоді ми і гадки не мали, що таке справді станеться. Двадцять четвертого лютого я прокинулась від того, що мої батьки дуже голосно, навіть можу сказати “до крику” обговорювали початок цих жахливих подій, а в групі класу написали, що до школи ми не підемо. Я жила з думкою, що десь у голові нашого сусіда щось переклацне і на наступний день все буде добре. Але з кожною хвилиною все ставало тільки гірше. Перші декілька тижнів у магазинах були просто велетенські черги за їжею. Люди почали ховатись у метро та спати у вагонах. Кожного дня я переписувалась з друзями, які зараз знаходяться за кордоном.

Так продовжувалось до весни. Я досі пам’ятаю той день, коли прокинулась вночі з шостого на сьоме березня від гучних звуків біля нашого будинку.

Я разом з батьками та бабцею сховались у коридорі, вже вкладались спати на великому матраці. Мене вже почало затягувати у довгий сон до ранку, як раптом десь зовсім близько пролунав вибух. У машин спрацювала сигналізація, а деякі вікна з нашого під’їзду повилітали. Влучили у зовсім новий будинок, який знаходиться навпроти нас, в який ще нікого не встигли заселити, тому постраждалих не було, але ця ніч дуже вплинула на мій моральний стан. Тоді я дуже сильно плакала та тряслась, не в силах нормально проспати до ранку, постійно прокидаючись.

Наступного дня ми зібрали всі необхідні речі та поїхали до родичів у Краснокутськ. Саме там я і провела останню чверть навчального року. До місцевості я звикла за декілька місяців і, в основному, сама гуляла по подвір’ї разом з собакою. Я гарно провела час разом з тими, кого бачила декілька разів за своє життя і звикла до спільних прогулянок.

Ближче до літа нашій бабусі стало погано і нам було потрібно повернутись до Харкова. За весь той час, який знаходилася в області, дуже скучила за рідним містом-героєм і навіть плакала. Залишок літа провела у Чернівцях разом зі своїм старшим братом та його дружиною. Бабуся в силу віку померла у Харкові і я досі жалкую, що не була поруч у цей момент, а може, воно і найкраще. Можливо, це ще б сильніше вплинуло на мій душевний стан. Я провела разом з нею більшу частину свого життя, вона навчила мене багато чому, за що я їй дуже вдячна

Зараз я живу у Чернівцях вже у квартирі своїх батьків. Я вдячна нашим військовим, що можу нині знаходитись у безпеці та спокійно навчатись, проводити вільний час на свіжому повітрі.

За весь цей період я дуже багато переосмислила і змінилась у кращу сторону. Не втрачаю надії, що перемога настане дуже скоро, і вона буде нашою. Мені не вистачає зустрічей зі своїми друзями і, маю надію, що їм теж. Я дуже хочу повернутись до рідного Харкова, де я жила та маю багато спогадів щодо цього. Ніколи не думала, що за очним навчанням я можу так сильно скучати, частина учнів мого класу зараз за кордоном і пишуть мені, що там дуже гарно, але це все не замінить їм того часу, коли ми були всі разом. Звісно, життя не буде таким самим, яким було до вторгнення, але ці всі сумні події зробили мій характер незламним та стійким до нових випробувань.