Стягун Сергій, 11 клас, Березотіцька класична гімназія Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ганага Наталія Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Війна» –  страшне слово, яке увірвалося в наше життя без попередження. «Війна», –  кожна буква віддає ехом в усі куточки мозку, в усі клітини живого єства.

Війна…Скільки скалічених, зламаних, загублених життів… Скільки…

Мене звати Сергій, я – одинадцятикласник сільської гімназії. Лютий 2022 року для мене запам’ятається назавжди, тому що один день 24 числа зруйнував мої мрії і плани, розлучив із татом та найкращим другом.

Він – Олег, старший від мене на декілька років Це середнього зросту хлопчина, худесенький, завжди швидкоговорячий і кудись поспішаючий.

З чого почалася наша дружба? Це сталося 5 років тому… Ми випадково опинилися в одній ситуації – перехідний вік, непорозуміння з батьками, небажання підкорюватися іншим…

Я з Олегом часто прогулював уроки (сиділи за гаражами, на стадіоні, на дитячому майданчику) і планували своє майбутнє. Розмови інколи були з нецензурною лексикою, зі сльозами на очах, з нерозумінням один одного.

Сьогодні часто згадую свого товариша і молюся, щоб він мені подзвонив…

Їх у матері Лизавети – четверо. Найстарший брат залишився із батьком у Білорусії, а мати, Олег, брат Володимир із Заходу України переїхали жити до села Суха Солониця (як не дивно, без документів). Жінка, в один прекрасний день, знайшла собі нового супутника по життю та народила від нього дівчинку Єлизавету.

Мати знайшла якусь роботу у Лубнах, нерідко залишалася десь ночувати, а згодом і випивати. Часто діти залишалася вдома самі, без нагляду дорослих.

Олег заготовляв дрова на зиму, садив огород, щоб якось прохарчуватися. Повернувшись додому, жінка, звичайно, не знаходила спільної мови із дітьми – вони сварилися, а взимку, хлопці у літньому одязі спали у сараї ферми, де колись були корови ( тепер без вікон і дверей).

Та навчання Олег не закинув, по мірі можливості приходив у школу (часто кухарі його підгодовували), а перед випускним друг взагалі влаштувався на роботу, щоб оплатити кафе…

Мати, звичайно, не прийшла ні на урочисту частину, ні на святкування…

І в ту ніч хлопець перед класною керівничкою та заступником директора поклявся, що змінить своє життя. «Я хочу бути справжнім…», – як заклинання повторював одинадцятикласник.

Лютий 2022 для Олега дійсно став «лютим»: мати, взявши сестру та брата, виїхала за кордон і свої координати хлопцю не залишила...

Юнак не здався знову – знайшов роботу, вечорами та на вихідних допомагав людям у селі… У грудні 2022 хлопець, зібравши всі документи, пішов до військкомату – підписав контракт. Спочатку ніс службу у 35 окремій бригаді морської піхоти ім. контр – адмірала Михайла Остроградського, піхотинцем.

Через рік приїздив на 15 днів у відпустку, на жаль вдома його ніхто не чекав, але в школі з радістю зустріли вчителі та учні.

Повернувшись до служби, Олег воював на Донецькому напрямку, близько Бахмута, отримав поранення, довго лікувався, та додому не повертався. Одужавши, хлопець на зароблені гроші купив сучасного мотоцикла. За допомогою нього він намагався вивозити поранених…

На жаль, з кінця липня і до сьогодні Олег на зв'язок не виходить…Дуже сподіваюся, що він при виконанні завдання просто загубив телефон, а мій номер не вивчив напамять.

У страшне не хочу  вірити – наші мрії ще не збулися ж, ми тільки починаємо жити!

Війна змінила мене, але я вірю в довгоочікувану Перемогу і мир у нашій країні, яку ми з Олегом удвох (та побратимами) виборемо!