Маковська Юлія, 2 курс, Вище професійне училище №25 м. Хмельницького

Вчитель, що надихнув на написання есе - Заранчевська Раїса Петрівна

 «1000 днів війни. Мій шлях»

Початок війни застав мене у восьмому класі. Були плани, думки про вступ і майбутню професію, спілкування з друзями про майбутнє, але раптом о 5 годині почала кричати сирена… Мене розбудила схвильована бабуся та сказала лише два слова: « Почалась війна…" Потьмяніло все…Спочатку була паніка, хвилювання, що ж буде завтра? Не знали  куди  виїхати та кому ми потрібні. Телефонували знайомі бабусі з Росії і запевняли, що нічого страшного, вони нас рятують, їхні не будуть навіть наближатися до цивільних…

Але ми не повірили, так як у новинах вже показували зруйновані будинки та багато поранених, тому одразу перервали спілкування з ними.

Майже три роки в Україні йде повномасштабна війна. Поступово люди призвичаюються та загартовуються  духом і міццю до нових умов сьогодення, як і я. Однак, постійний страх не відпускає і  біль за полеглими не вщухає. Лячно за свою область, за Старкон і не тільки, за тих людей, які залишаються без домівки, змушені виїжджати зі своїх міст та сіл за кордон. Скільки життів забрала ця проклятуща війна?!.

Я побувала лише на шести похованнях наших захисників, які воювали на Харківському та на Херсонському напрямку та віддали власні життя, обороняючи свої родини, землю, рідну неньку Україну!

Хотілось криком волати, коли бачила згорьованих матерів та заплаканих малюків, які більше не почують голос свого татка й не відчують його тепла. А вже як маленькі хлопчики та дівчатка підходили до труни та не розуміли чому татусь лежить, а навколо зібралося стільки людей, сльози горохом падали з моїх очей. От тоді я взяла з себе слово, що не маю права бути осторонь всіх цих подій. Тому в 9 класі я стала волонтером: здавала гроші на різних заходах, передавала через свого дядька харчі та малюнки від дітей, яких доглядала.

Було дуже приємно бачити, як дядько зі своїми побратимами розглядали ці малюнки, усміхалися, а потім рівненько склавши в конвертик, ховали в кишеню біля серця, як найдорожчий оберіг.

Наприкінці 9 класу, перед випуском, ближче до ранку пролунав гучний вибух, дім почав трястись, на вулиці чутно крики людей, випадали балкони,  хвилею виривало вікна з квартир сусідів. Люди падали на землю, як мухи. Бомбосховища були переповнені, не було куди бігти та знайти прихисток, словом творився хаос. Таких вибухів було декілька. На околиці міста підірвали склад зі зброєю, нашу школу зруйновано. Після обстрілів не було вікон, дверей, актовий зал був понівечений, повно сміття та пилу, тому декілька тижнів ми не могли відвідувати школу.

Звичайно, ми, старшокласники, не могли собі дозволити залишатися пасивними спостерігачами. Разом з деякими батьками активно долучились до зачищення та прибирання другої своєї домівки.

Не було святкового випуску, та й це не наразі, отримала документи про закінчення неповної середньої школи. Довго не роздумуючи, заручившись підтримкою найдорожчої мені людини, бабусі, вступила до Вищого професійного училища №25 міста Хмельницького. Тут розпочалося моє нове життя, таке цікаве і важливе, адже я здобуваю професію, інтегровану «Діловод. Адміністратор. Касир».  Поки що хочу стати компетентним адміністратором, а як буде далі, життя  підкаже.

Про що найбільше я зараз мрію, чого бажає моє серденько – це миру в Україні, на всій планеті.

Так хочеться спокійно жити, зустрічатися з друзями, милуватися заходом сонця, слухати спів жайворонка і щоб зозуля накувала щасливу долю, палке кохання, довге розмірене життя. Скажете, що багато хочу? Ні. Це ж не  тільки для себе, для всіх людей доброї волі. А ще я безмежно хочу, щоб у пам’яті людській навіки закарбувалися імена тих Героїв – захисників, які ціною власного життя, в нерівному бою здобули для нас мир та процвітання, свободу та незалежність.

«Бережімо те, що маємо і Бог більшим нас обдарує!» - частенько повторює моя бабуся.