На мирне життя Євгенія Циба не ображалася, незважаючи на серйозні проблеми зі здоров'ям. Війна та біль не запекли її серце. У 2014 році довелося жити у своєму підвалі, і сусідів там дала притулок. Жінка і зараз ділиться з тими, кому ще важче.
Раніше на життя скаржитися не було чого. Я все життя працювала, останній колектив у лікарні дуже добрий був. І зараз до мене добре ставляться, спілкуємось. Я живу сама, чоловік помер. Діток Бог не дав, але є племінниця, вона мені дуже допомагає, приїжджає до мене. Допомогла зробити ремонт, відновити пошкоджений вибухом лічильник та бойлер.
Перед початком війни ми з сусідами чули про якусь заварушку, але не думали, що нас бомбитимуть. Несподівано загуркотіли «Гради», і люди почали ховатись, навіть жити у підвалах. У моїй хаті вибило всі 12 вікон і двері відірвало.
Довелося жити у підвалі, у мене там та інші люди тулилися. Добре, що картопля була. Вдень і вночі плакали та молилися – всі молитви вивчили.
Страшно було, коли "Гради" стріляли. Світла і газу ми не мали, лікарню розбили, дуже багато людей поїхали. Ті, хто залишився, самотужки намагалися щось відновити. Не дай Боже, якщо таке повториться, люди не витримають.
Я весь час хворію. Ще в 2001 році була невдала операція на нирці, а три роки тому я впала і поламала шийку стегна. Перенесла багато операцій, нирка не працює, погані вени. Усі гроші йдуть на ліки. А тут ще й війна. Живемо, як на вістрі ножа, мало того, що на одній картоплі. От бабуся по сусідству не встигла город посадити, то я їй своєї картоплі дала, треба ж ділитися.
Отримували гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова, всі дякую йому велике. Потрібно вклонитися цій людині і дякувати за те, що машини під пострілами доставляли нам продукти, коли їсти не було чого.
Хотілося б забути назавжди і не згадувати війну. Так як? Скільки хлопців загинуло і мирних людей, жінок... Я плачу за ними.
Мрію про здоров'я, хотілося б пожити хоч трохи, попрацювати ще й людям допомогти.
