За роки війни Ганна Філіпенко поховала всіх своїх рідних, тепер мешкає одна. Пам'ятає страшні обстріли, втечу від снарядів, похорон. Досі відчуває страх та паніку, коли чує віддалені вибухи.
Станиці Луганській я народилася, і хрестилася, і дітей поховала. З дитинства жила з батьками у старому будинку, а потім разом із чоловіком збудували свій, новий. На початку війни цей будинок пошкодив снаряд, а сарай розвалив повністю.
Пам'ятаю першого дня, як бомбанули, як потрапили біля нас, як страшно було. Ледве встигла сховатись у підвал, а коли вилізла, побачила, що в будинок влучили, а сараю зовсім немає.
Від обстрілів тікала до Нижньотеплого до двоюрідної сестри. Вдень поверталася додому, працювала на городі, а на ніч знову бігла до сестри. Вона паралізована лежала, я доглядала її. Всі ми були на нервах, ця ситуація підірвала психіку. Потім сестру поховала, і брата. У 2014 році як почався похорон – так і пішли одні за одними. Зовсім одна залишилася. Вже забула, коли востаннє сміялася.
Нині живу, як усі. Пенсію отримую. Вода в будинку йде нормально, електрика та газ є, але котел поганий. Взимку на опалення йде 400-500 кубів, а в хаті - 10 градусів. Будинок треба утеплювати, але мені з цим не впоратися. Господарство все розбите-розгромлене.
Як тільки почую, що десь бухнуло – так і боюсь. Хотілося все це забути, але не можу, нерви на межі. Мрію про мир та просто хочу спокою.
