Кістімова Аліса, 14 років,

Бердянський муніципальний ліцей

Есе "Один день"

Про війну я чула з розповідей дорослих, читала в книжках, бачила у фільмах. Мої прадіди воювали. Одна прабабуся перебувала в концентраційному таборі в Німеччині під час Другої світової, друга – була медичною сестрою. Ставало страшно, коли думала про тих, кому не пощастило, і вони опинилися в самому епіцентрі трагічних подій, про тих, хто потрапив під обстріли, бачив, як руйнується рідний дім, пережив загибель рідної людини…

У таку мить тішила думка, що для мене все відбувається лише на сторінках книжок та у фільмах. Звичайно, час від часу я чула з новин про військові дії в інших країнах, на інших континентах. Але коли щось страшне відбувається десь далеко, то й сприймається воно якось по-іншому, не так тривожно.

І ось війна знову (знову!) прийшла в Україну. Упродовж уже шести років слова «війна», «АТО», потім «ОСС» звучить на усіх каналах телебачення, воєнні події обговорюють політики та звичайні люди у кожній сім’ї. У багатьох українських родинах чоловіки пішли обстоювати територіальну цілісність своєї держави. На жаль, упродовж шести років ми чули й чуємо про втрати серед наших військовослужбовців, а це означає, що багато родин залишилося без своїх синів, чоловіків, батьків, братів. І ніяка матеріальна компенсація від держави їх уже не замінить. А війна все триває…  

Я – звичайний український підліток, але половину свого життя живу в очікуванні подальшого розвитку подій на сході України. Уперше дізналася       про війну, коли ввечері прийшла додому, а по телевізору показували новини про воєнні події в Донецькій області.

Мені тоді було лише сім років, і я не розуміла, що відбувається, бо завжди жила під мирним небом у рідному місті, навчалася в школі, ходила на гуртки, виступала на концертах у різних містах та, на превелике щастя, не знала, як це жити в місті, у якому відбуваються воєнні дії та бойові операції.

Зараз я вже подорослішала, скоро прийде час, коли доведеться не тільки обирати подальший життєвий шлях, але й активну життєву позицію, формувати власні політичні погляди.

Питаю себе: «Коли я відчула, що в Україні війна, і це не книжка й не кіно?» Уперше тоді, мій хрещений батько був мобілізований і відправлений у зону тоді ще АТО, бо він – українських офіцер, і його обов’язок – захищати рідну країну. Моя родина разом із його сім’єю, дружиною та доньками, дуже тривожилася. На щастя, усе закінчилося добре, хрещений повернувся живий і навіть не поранений.

Страшним усвідомлення реальної близькості війни був той день, коли мама повідомила мені, що стріляють уже в Маріуполі.

За годину-дві агресори можуть бути в нашому Бердянську. У ті часи зовсім не хотілося посміхатися. Деякі наші знайомі навіть збирали речі, бо боялися, що окупація може стати реальністю.

Моя сім’я теж прораховувала варіант евакуації до рідні в інше місто. У мене з’являлися сльози на очах від страху та від думки про те, що доведеться покинути нашу квартиру, мою кімнату, улюблені речі, іграшки… Як добре, що цього не сталося.

Зіткнувшись з новою реальністю ще раз переконуюсь, що для мене мирне небо над головою – сьогодні найкращий подарунок на день народження. І я бажаю такого дарунку кожній людині на цій планеті. Сподіваюся, що в найближчому майбутньому політики зможуть домовитися про мирне розв’язання воєнного конфлікту на сході України, адже саме на таке рішення від них чекають усі українські громадяни.

P. S. Написала останні рядки й підвела очі. На стіні моєї класної кімнати в рушниках висить портрет Тараса Шевченка. Подумала: як же ми «вихолостили» його вірші та поеми, формалізували, як і багато чого в нашому житті. А якщо б виконали заповіт Кобзаря, то, може, не треба було б придумувати ніяких «форматів» та «платформ»? Може, геніальність і справді полягає в простоті? Може, варто ще раз прочитати – душею – заповідь від Тараса: Обніміться ж, брати мої, Молю вас, благаю...