Поліна Бубен, 9 клас, Івано - франківська приватна гімназія " Крила"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мадрига  Тетяна Дмитрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

В історії кожного народу є моменти, які залишають шрами на серці поколінь. Війна-один із них. Вона не лише забирає життя, а й випробовує наші серця на здатність до співчуття. Та навіть у найтемніші часи людяність не зникає. Іноді одна подія, один вчинок, одна простягнута рука може змінити все.

Я б хотіла розповісти історію своєї хресної, яка пережила окупацію під Бучею. У найстрашніший день для всієї України, вона залишилась одна у будинку своєї доньки у Бучі.

Спершу пішли вибухи, гучні сирени та невгамовна паніка. Життя в окупації українців в Бучі, Гостомелі та Ірпені тривало місяць та шість днів. На щастя вона змогла виїхати раніше, перед терором зі сторони російських солдат.

Геноцид у Бучі супроводжувався викраденням, тортурами, зґвалтуваннями, у тому числі дітей та мародерством українського населення. 

Моя хресна жила на околицях міста. Через обстріли все її життя перенеслося у підвал. Звʼязку не було, навколо вибухи, вулиці порожні, але водночас сповнені небезпекою. Кожна хвилина була наповнена хвилюванням і тягнулася як вічність.

Люди молилися, сподівались про спасіння і найбільшою мрією було у той час відчути обійми рідних, видихнути з полегшенням, взяти телефон і сказати: «Зі мною все добре, ми скоро зустрінемось. Люблю тебе.».

Людина легко пристосовується до нових обставин і найбільший страх виникав, коли починалась тишина. Чутно лише стукіт серця, важке дихання та свої думки. Вони хотіли вилізти на волю, хотілось кричати, плакати та виговоритися, але присутня тільки тиша... Відчуття такі, ніби тіло окутане залізними ланцюгами, вони залишають болючі рани, але все, що залишається тобі це - мовчати і тихенько молитися.

В один такий день ці почуття охопили її, та в моменті, краєм свого носа вона відчула запах горілого. У підвалі, де обмежений доступ кисню, відсутня вентиляція та всі органи чуття притуплені через відсутність світла, вітамінів та великий стрес, вона подумала, що їй просто здалося. Та, коли легені втрачають повітря, усе тіло дає знаки. Відсутність повітря для людини смертельно небезпечне, транспорт речовин заповільнюється, клітини не отримують паливо для своєї робити, нервові клітини також починають відмирати і весь організм переходить у стан збереження енергії та стресу.

Мозок дає сигнали: «Бий, біжи, замри!», щоб організм зміг вижити. У той момент, тривога зросла до шаленого рівня і моя хресна зрозуміла-потрібно тікати.

Війна ставить всіх на один рівень, у минулому ти міг бути багатим, носити брендові речі та не рахувати гроші, або ж навпаки, цінувати кожну копійку, працювати день і ніч, щоб прогодувати сімʼю. Та коли все у небезпеці, ти стаєш звичайною людиною, вміння рятувати інших, коли сам у небезпеці показує наскільки людяний у нас народ. Дорослі без дітей опікувалися іншими, на останні гроші купували форму для солдат і підтримували збори на зброю, ділилися останніми шматочками їжі і допомагали всім кому могли. Егоїзм відійшов на другий план, розуміння, що ти допоможеш тут, а тобі там давало певний спокій і надію.

Страх був у кожному її русі, швидко взявши найцінніше, вона почала бігти на верх, все було оповите темним димом. Вона закрила ніс та рот марлею, щоб змогти вибігти та не задихнутися. Перший подих свіжого повітря був блаженний. Почуття, що вона змогла вийти та врятуватись, наздогнало її не одразу. Поки вона сиділа на вулиці та перебувала у певному трансі, сусіди почали збігатися та тушити вогонь.

Хресна спостерігала за язиками полум'я, за біганиною сусідів та не відчувала лік часу і не розуміла, що взагалі відбувається.

Раптом до неї підійшли двоє військових, один поклав руку на плече та ніби повернув душу до тіла. Вона аж здригнулася, здавалось ніби це все фільм та, на жаль, це була реальність. Хлопці допомогли їй підвестися. Вона не запамʼятала їхніх облич та імен, проте зрозуміла, - це було послання від всесвіту, потрібно тікати. У військових вона випросила каністру бензину, хутко сіла у машину та поїхала звідти. Вона залишила усі теплі спогади, речі, гроші та дорогу техніку у тому будинку. В машині були тільки її думки та відчуття, що вона скоро зустрінеться з рідними.

Коли ти виїжджаєш з окупованих територій, ти маєш відстояти безліч блокпостів, знайти зелений коридор або їхати в обʼїзд через ліси і молитися, щоб тут не було російських солдатів, мін або іншої зброї. Дорога ціною у життя.

Росіяни є надзвичайно негуманна нація, навіть наявність зеленого коридору не дає можливость безпечно виїхати. У будь який момент вони можуть почати стріляти по мирним машинам, навіть, якщо там діти, навіть якщо там пенсіонери або вагітні жінки.

Та вона змогла виїхати, спершу до Києва, а потім до своїх рідних у інше місто.

Ця історія — не лише про страх, біль та війну. Вона про силу людяності, про підтримку навіть від незнайомців, про віру в добро, яке не згасає навіть у найтемніші моменти. На мою думку, сила допомоги полягає не у великих речах, а у маленьких жестах, які були виконані у потрібний час. Я захоплююсь своєю хресною, її сміливістю та щирістю. Ця ситуація змінила її погляди на життя і після того як вона нею поділилася, я також задумалась. Життя є коротким та непередбачуваним, тому потрібно цінувати моменти та не витрачати час на дрібниці, що є не важливими. Кожен з нас здатний робити добрі справи і , на мою думку, це і є сила допомоги.