Анастасія Вергелес, 10-А клас, Пісківський ліцей "Лідер" Пісківської селищної ради Бучанського району Київської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Вишневська Алла Михайлівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Життя кожного з нас, українців, розпочало новий відлік «ДО і ПІСЛЯ» з 24-го лютого 2022 року. У четвер, близько четвертої ранку, українським медіапростором зі страшним гуркотом пронеслось два руйнівних слова: «Почалась війна!»

Хтось був посеред затору в Києві, хтось ще спав, не підозрюючи, що в усі вікна й двері його будинку зловісно грюкає стара кровожерлива війна. Дехто дивився новини, а когось уже не стало з першими пострілами та пусками ракет.

А далі... доля розкидала всіх нас по світу: Німеччина, Польща, Румунія, Чехія, Данія та навіть далі, проте більшість лишалася в Україні. Увесь світ побачив: небезпека, відстань та перешкоди не завадили українцям триматися разом. Саме єдність та взаємодопомога сприяли стриманню ворожої навали.

Мене теж спіткала доля біженця. День до виїзду. Моєму тату надходить повідомлення від знайомих: «Ми виїжджаємо, можемо взяти із собою ще когось. Вирушаємо 8 березня. Ви згодні?» Після того, як прозвучала ця пропозиція, я почула свій голос, наче зі сторони: «Так, ми їдемо». Звісно, їхати не хотілось, так само як і покинути батька та домашнього улюбленця на невизначений період. Але тоді, коли над головою летіли ракети і поряд уже просувалися орки, довелось раптово подорослішати, вирости на десять років, на дві голови вище, тому керуватися доводилося переважно холодним розумом, який диктував: «Врятуй себе та всіх, кого можливо».

Після моєї згоди все як у тумані: бусик, заправка, ще одна, кілометри пішки до кордону, втома, постукування коліщат валіз, стурбовані рідні, дзвінки, Ухань, Варшава, Гамбург, Берлін, кілька безсонних ночей, години стоячи у тісних поїздах і… прибули в Данію. Ми стали першими, хто поселився в будинку для тимчасового перебування українців, тому на нас поклали певні обов’язки. Приймали допомогу, готували кімнати до приїзду нових поселенців, укомплектовували житло всім необхідним: від меблів до посуду, від постільної білизни до іграшок. Утоми просто не існувало. Не відчувала її навіть тоді, коли з господарем будинку тягнула сходами ліжко до кімнати, в яку скоро заїдуть люди. Допомога іншим на тому етапі була для мене розрадою, єдиним способом позбутися тривоги та нагадувань про жахливу ситуацію у рідній країні.

А потім – ще один переїзд. Однак я та мої рідні не покидали благодійності й тоді, коли Вільб’є, перше місто притулку, було вже за сотні кілометрів. Тепер нас чекав Хернінг. Тут ми познайомилися з групою українських волонтерів, які з перших днів повномасштабного вторгнення зголосилися допомогти співвітчизникам, які рятувалися за кордоном. Щосуботи зранку ми їхали на благодійні склади, де допомагали комплектувати гуманітарну допомогу. Хтось комплектував одяг, старші, маючи елементарні медичні знання, допомагали складати медицинські набори. Так проходив цілий день, але в такому колективі хотілося працювати ще і ще.

Проте, як говорить народна мудрість, усюди добре, а вдома – найкраще. Після двох років, прожитих на чужині, я повернулася в Україну. Відчуття, що ти, нарешті, знову вдома, заспокоїло мене. Жити стало насправді легше, бо за кордоном, як чула з розмови, «навіть повітря не таке».

Удома важливість допомоги зросла вдвічі. Інколи це була потреба у базових речах: білизна, верхній одяг, їжа, засоби гігієни. Все те, що ми завжди маємо вдома, але рідко на нього звертаємо увагу, на фронті на вагу золота. Шансів взяти участь у благодійності тут ще більше, ніж за кордоном: шкільні ярмарки, місцеві організації та збори.

 З перших днів повернення у рідне селище я приєдналася до групи волонтерів «Поліські мурашки», яка займається благодійними зборами, плетінням захисних сіток для наших воїнів та підготовкою іншої допомоги. Незважаючи на те, що була новою в колективі, працювалося комфортно. Робота кипіла: нарізання, плетіння, замовлення, безперервне зав’язування стрічок і… повідомлення в групу: «Молодці! Ми закінчили ще одну сітку!» Людей було небагато, але під час термінового замовлення вдавалося працювати за кількох. За роботою йшли розмови, наповнені рідною атмосферою та національним колоритом, чого так не вистачало раніше, за кордоном. Я досі серед тих, чия робота вимірюється вже сотнями метрів сплетених сіток. І наше справа не сприймається як механічна робота: стрічки одна за одною сплітають сітку ніби самі по собі, в той час як у душі вирує тепло і турбота.

Переконана, допомога – це те, що робить людину людиною. Вона дзеркало душі, розуміння того, що кожен з нас – частинка великого, єдиного, багаторукого та багатоголосого народу.