Сім’я у мене невелика. Я розлучена, проживаю з донькою вдвох. Мені 37 років. До війни мешкали в Херсонській області, у Генічеському районі.

24 лютого о п’ятій ранку ми почули вибухи. Почали всі дзвонити одне одному, а потім усе було дуже незрозуміло і страшно: люди кудись бігли, хтось кудись їхав…

Ми проживали в селі, тому продукти мали вдома, але як виїхали в магазин, то там було порожньо на полицях. Якби не власні запаси, то було б дуже важко. Ліків не було зовсім.

Мешканці вуже всі були дружні, згуртувалися, допомагали одне одному. Ми як виїжджали, то створили групу. Люди брали інших людей до себе в автомобілі.  

Ми евакуювалися через Василівку. Там шокувало, що люди стояли п‘ять днів. І ми також там пробули чотири дні. 

Чекали в черзі без жодних умов і зручностей. Було незрозуміло, чому не пропускають. Йшли дуже великі колони з Маріуполя. Це була страшна картина. Машини побиті… Це теж шокувало.  

На жаль, війна нас з родичами розділила. Батьки досі залишаються в окупації, а ми з донькою - тут. Нам ще більш-менш, а батькам там дуже важко.

Хочеться, щоб усе стало так, як було: щоб рідна домівка була рідною домівкою, щоб ми могли бачитися з батьками, щоб ми повернули наші окуповані території. Якщо не буде цілісності нашої України, то про яке майбутнє взагалі можна говорити?