Ткаченко Крістіна, 10 клас, Путивльський ліцей №1 ім. Р.Руднєва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Манян Людмила Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я народилася біля моря. Маріуполь… Тихі вулички мого міста мені сняться й досі. Коли почалися обстріли, то ми поїхали до бабусі. Вона жила в приватному будинку, там був підвал. Я поїхала із дому в чому була. Узяла  тільки планшет, телефон. Мама зібрала необхідні речі в одну сумку. Уже в бабусі  із розмови дорослих я зрозуміла, що почалася війна.

Рідні наказали спускатися до підвалу, якщо будуть вибухи. Як важко було по кілька разів на день лізти по сходах у підвал.

Від сидіння у незручній позі все тіло боліло. Пізніше мені облаштували куточок, застеливши кількома ковдрами. Почалося життя в підземеллі. Я ніколи раніше не думала, що буду мріяти про шматочок чорного запашного хліба та ковток води. Іжу економили.  

Макарони щодня… За водою мамі доводилося ходити за кілька кілометрів. Ніякої розмови про миття тіла  не могло й бути. Воду носили з дальнього колодязя.  

Справжнім святом було, коли мама принесла пачку кетчупу.  Вона ходила на  зруйнований завод. Люди до війни брали із собою їжу. Будівлю було зруйновано бомбами, і серед цього каміння мама знайшла кетчуп. Я видавлювала по краплині й насолоджувалася. Це був смак мирного життя… День від дня ставало все нестерпніше. Бабуся постійно плакала, а мама ховала засмучені червоні очі від мене.

Останньою краплею стало, коли вибухнула під час обстрілів наша машина. Це була наша зруйнована мрія: виїхати на цьому авто з пекла. В одну хвилину вирішили покинуте все.

Мабуть, назавжди запам’ятаю, як тікали з окупації. Пахло смертю… Людських тіл під завалами залишилось безліч. Сподівають, що їх поховали. А ще голодні собаки.

У них були людські очі. Собаки теж вміють плакати.

Зараз ми живемо в маленькому містечку. У мене є ВОДА, їжа, дах над головою. Перші місяці, коли я починала засинати, то ніби чула гул літаків і вибухи, вибухи, вибухи… Зараз я ціную тишу та спокій. Ціную хвилини, проведені поряд з мамою.

А  ночами мені почало снитися море -  тихе, спокійне, лагідне. Сняться подруги, з якими так було весело. Я навіть не знаю, як у них справи зараз. Сподіваюсь, що вони ЖИВІ.

А ще мені постійно пахне абрикосами. Їх так багато росло на нашому подвір”ї! Зараз я розумію, що до війни я була по – справжньому щасливою. Вірю, що буде перемога. А з нею повернеться й щастя.