Бородай Валерія, 10 клас, Краснокутський ліцей №2

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шокало Валентина Олексіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Два роки тому розпочалася війна.

Війна, яка забрала усе: мій дім, моє дитинство та мою сім’ю.

Це було о п’ятій ранку. Я прокинулася від вибухів, спочатку подумала, що мені здається, але потім, коли включила телевізор, я почула про початок повномасштабної війни.

Я відчула сильний страх за моїх рідних: За маму та за маленьку сестру, які були в сусідній кімнаті.

Мама прийшла до мене одразу. Її тіло тремтіло, а голос, який вона намагалася зробити спокійним ставав то все тихіше, то зовсім  зривався. Поки я збирала сумки, дім почав трястися, а десь за вікном я чула сильні вибухи.

У підвалі ми жили кілька місяців. Там було дуже сиро та холодно. По мені повзали жуки, а на стінах висіло велике павутиння.

У підвалі були не тільки ми з мамою та сестрою, а й майже усі жильці нашого дому. Наш сусід підключив лампочку, яка освітлювала половину кімнати, а старенька бабуся постійно годувала нас з сестрою печивом. А оскільки їсти мені часто не хотілось, я віддавала свою їжу іншим.

Бабуся ще часто робила гарячий чай без цукру, який допомагав зігріти холодні, майже крижані руки.

Але навіть сидячи в холодному підвалі, я переживала не за себе, а за маму та сестру, які не знаходили собі місця. А коли пізно ввечері мама хотіла вийти на двір, я плакала та вмовляла її не виходити.

Мені здавалося, якщо я її відпущу, вона більше ніколи не повернеться...

З кожним днем усе ставало на свої місця. Я перестала боятися вибухів і почала частіше виходити на повітря. Жити вічному страху — це страшніше, ніж знати, що через хвилину в дім може влучити ракета.  

Але кожного ранку я прокидалася з думками, що сьогодні ця клята війна закінчиться. Врешті-решт, ми переїхали з підвалу додому.

3-го квітня 2022 року мамі стало погано. Вона не змогла встати з ліжка, самостійно пити чи їсти. Мої хвилювання посилилися, коли її тіло стало холодним, а в очах пропав живий блиск. Я зразу ж подзвонила до бабусі, яка приїхала в той же день. Вона відвезла маму до лікарні та повернулася до нас.

Тоді я бачила маму в останній раз...

Вона не повернулася ні в той день, ні в інший. Я відчувала тривогу, а на очі накатувалися сльози. Сестрі я казала, що все буде добре, а десь там, глибоко в середині себе, я вже знала, що добре не буде ніколи.

Кожен день я очікувала дзвінка від самої найдорожчої людини в світі: своєї мами.

10-го квітня її не стало. Мені подзвонили о шостій годині ранку з її телефону. Я зразу ж взяла слухавку, і через хвилину від почутого мене накрило сльозами. Я кричала та вмовляла сказати, що це жарт. Але у відповідь я не почула нічого нового. Я відключила телефон і побігла до сестри.

Обіймаючи її, я плакала та казала щось зрозуміле тільки для себе. Все навколо здавалося сірим та неіснуючим. У той день приїхали соціальні працівники та забрали нас.

Усю дорогу я дивилася на цвітіння дерев і на те, як люди бистрим кроком кудись йшли. Мені було погано, але я шукала в простих речах щось позитивне, щоб не розплакатися. Коли ми проїхали половину дороги, за вікном показалися руїни колись цілих та гарних будинків...

Війна забрала у мене все. Навіть людину, яку я вважала своїм цілим світом.

Війна — це не те, що можна легко пережити. Після неї залишається осад, який з роками не вилікувати. Вона забирає мільйони людей, та об’єднує наш український народ в одну сильну, та незалежну родину. Кожен з нас проходить хоч і важкий, але впевнений шлях до перемоги.