Гуманітарна допомога допомогла вижити сім’ї Давиденко в період страшних потрясінь. Людмила з чоловіком не виїжджала з Новолуганського навіть у розпал бойових дій.

Вилетіли вікна, розбилися балкони. Усе летіло, світло перебило, газ перебило. Вечір був, темрява така, нічого не видно. Крики. Коли перестають бомбити, ми виходимо, а потім знову.

Ми всі із торбами бігали. Якраз до мене дочка з Донецька приїхала з маленькою дитиною. І дочка старша була теж з онукою. Чоловік нікуди не ховався, він говорив: «Уб’ють, так уб’ють». А ми бігали.

Школа й садочок не працювали, були розбиті, усе розбите було. Дачі люди позалишали. У магазинах порожньо. Гребли все, що можна.

Чоловік нікуди не ховався, говорив: «Уб’ють, так уб’ють

Мрію, щоб діти хоча б нормально жили, нехай я вже стара. Ну, а дітям працювати немає де в нас у селищі. Навіть уже не хочеться жити. То ми хоч жили, зарплату отримували, нічого в нас не дорожчало. А зараз усе таке дороге...

Давали нам крупи, миючі засоби давали. Свекруха стара вже, їй памперси давали й миючі, і кому, що розбите, усе давали. У кого вікна розбиті, якщо пластикові, то давали трохи грошей. Декому вставляли, якщо вся квартира розбита. Допомагала гуманітарна допомога. Від Ріната Ахметова допомога була – дай Бог йому здоров’я 100 років. Нам кожні три місяці він привозив продукти.