Подгайна Ольга, 14 років, 8 клас, Аркадіївська гімназія

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Жовтоног Людмла Михайлівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Асоціації кольору. Минуле…

Нарешті припинився цей безкінечно довгий дощ. Здається, він лив не менше місяця. І тепер над головою глибоке, безкінечне і красиве небо, таке, як Азовське море біля Бердянська, там де я народилися, куди ми часто приїздили родиною на вихідні. На морі я любила дивитися на сонячну доріжку на хвилях і уявляла, що це сонце своєю рукою опускає на хвилі діток, на яких вони гойдаються і миють свої крихітні ніжки, при цьому так завзято вимахують ніжками, що збивають білу піну, і хвилювалася, коли через сонячну доріжку пропливав катер – чи не покалічив він, бува, маленьких сонченят.

Наш власний вітрильник ніколи не завдавав неприємностей маленьким сонечкам, тому що це – наш дім. І це був наперед продуманий проєкт мами. Маючи чималеньку сім’ю – четверо дітей, важко дотримуватися порядку. От так і став наш дім у селі Андрівка власним вітрильником, напередодні вихідних ми наводили у ньому порядок, як на справжньому : брат – юнга, слідкував за чистотою щогли і вітрил (зона стелі, верхня частина гардин, шафи, і всього, що високо). Мені , і моїй сестрі діставалися люкс – каюти: (середня частина будинку, вікна , двері, шухлядки, пил із меблів).

Найвеселіша частина вітрильника - «палуба» - зона на висоту стільців, диван, підлога. Тут вправлялися (бешкетували) моя найменша сестричка Кароля і наш непосидючий пес Черниш – разом витирали пил, найчастіше - Черниш Кароліною, тягнучи її за одяг по підлозі. Цікаво було спостерігати, як ця пара знімала диванне покривало. Сестричка тягла його на себе, пес на себе. «Команда» миттєво робила ставки і завзято допомагала «своєму» кумиру. Покривало, зрештою, не витримало такої завзятості, і на очах у капітана (тата) і грізні окрики кока (мами) – тріснуло на дві рівні половини. І хоч присуд від кока мав нас залишити без солодкого, капітан був поблажливий і сам від душі сміявся…

Візуалізація горя.

Той лютневий ранок не відрізнявся від попередніх. Лише вибух був чомусь потужнішим, чим завжди. Ми жили біля кар’єру де часто проводились гірничі роботи, там працювали мої батьки, і вибухи лунали постійно. Але коли пролунав ще потужніший, мама зателефонувала татові, він працював у нічну зміну. Відповіді не було. Зате вибухи були такі, що від них задзвеніли шибки. Мама все зрозуміла, і гірко заплакала. Від її плачу прокинулась Кароля і теж почала плакати. Ми вперше бачили, як плакала наша мама. Насправді, це вона була капітаном нашого родини. Потім поприходили повідомлення від вчителів і новини по телебаченню.

І настала та страшна сірість. Вже перший день - «прильот»: ракета врізалася недалеко на городі, ми від прильотів ховалися у шкільному підвалі. Кароля там застудилася і захворіла. А на другий день вже прийшли чужинці. Світ з початком війни перетворився на сіру субстанцію – сірі і сирі дні, чужинці і їх ракети, таким же сірим і чужим був триколор і всі ті, хто крутився біля нього. Важко було усвідомлювати, що війну підтримували знайомі тобі люди. Ті ж «знайомі» розповідали чужинцям, хто підтримує Україну або хто відстоює її і визволяє. Мій брат був у ЗСУ, ми його не бачили з початку війни…

Евакуація.

Липень. Спека. Десять колон. Без черги - хто за великі гроші. Три години пропуск. Збита з ніг молода мама з немовлям на руках. Наша черга. Черниш у знайомих, бо пристрелять. Пост. Розірвані і розкидані всі валізи. Відібрані ноутбук, телефони і каністра з пальним. Для швидкості – постріл понад головами. Ми в машині, тато закриває багажник. Постовий вкладає туди гранату і під прицілом наказує їхати – «привіт нацикам!». Повне заціпеніння.

Біля нашого блокпосту з’ясовується, що то муляж…

Колір надії.

Дорога до нового дому. Побратим дав адресу, мимо зруйновані міста і села Київщини. Неподалік нового дому теж…

Зелень. Розкішні вишні і смородина…і буде синьо жовтий стяг над вітрильником морем, і сонченятами…

Все буде Україна!